– Але…я ж тебе знаю…
– Женя, я навіть саму себе не знаю. – Згадуючи себе останнім часом сумно зітхнула я.
– А знаєш, ти змінилась.
– І в чому ж?
– В тобі з’явилось щось таке…жіночне, коли тебе бачиш то просто не можна відвести очей.
– А раніше, що в мені було?
– Не знаю як пояснити, раніше ти була де завгодно та тільки не зі мною, а тепер ти дивишся і прямо до кісток пробирає.
– Жень, а ти таки добре себе почуваєш?
– Знущаєшся?
– Ні. – Я заперечливо похитала головою. – Я тебе лоботрясом пам’ятала,а ти нині серйозна молода людина, яка думає про створення сім’ї, яка мені не так давно розповідала про сенс життя в коханні. Розумієш і ти змінився. Ти на гітарі грав і пісні співав і щиро вважав, що сьогодні ця, а завтра інша це чудове різноманіття, можливість спробувати більшого. Тепер у тебе інші цінності, які уже не вимірюються кількістю жінок і випитого спиртного . Тепер ти вже можеш зрозуміти ту нудну дівчинку, яку гризла грані науки по-ночах і займалась своєю роботою до метеликів в очах.
– Що я можу сказати…
– Нічого, ти не можеш сказати. Все так як є і як повинно бути. Ти зустрів ту жінку і прийшов час змін. В цьому і чарівність нашого життя. А мене ти просто ніколи не любив, певно як і я тебе. Ми просто росли разом певно звичка і гормони спрацювали.
– Це не правда. Я просто ніколи не почувався, що потрібен тобі, що вартий тебе. І я тебе любив з класу 8-го любив. Хуліган і двієчник і сильна, незалежна, розумна принцеса. Ти для мене була просто недосяжною зіркою.
– А мені шалено імпонувала твоя безбашеність, готовність переступити межу, твоє хуліганство. І я думала, що просто тобі не цікава.
– Ти ненормальна да? Де твої очі жінко?
– Пробач. – Крізь сльози розсміялась я.
– Ти ідіотка і такою залишишся, якщо не поговориш з ним. Може, якби це зробили ми, усе було б по-іншому.
– А якже від долі не втечеш?
– Ох, Ганна, я радий що ми поговорили. І радий, що зустрілись. Знаєш, я щасливий і тобі бажаю щастя.
– Дякую Жень. На взаємини.
Переховуватись від світу, мені сподобалось. Я чудово розуміла, що в моїй поведінці є щось дитяче, але я дико втомилась і вже просто не мала сил іди далі. А життя тривало далі. Правда зовсім розслабитись заважали усі довкола одні з самими найкращими турботливими намірами, їжу носили, ну просто,як для слона, інші з інформаційними, чомусь в готелі Соломатіна усі дружно взялися за необхідне доповідати про кожен крок Соломатіна. Сьогодні дзвонила бухгалтер Ірина і злегка тремтячим голосом доповіла, що Дмитро Олексійович влаштував їй страшний рознос. За нею подзвонила адміністратор Раїса з тією ж проблемою, тільки додала, що він чашкою об стіну запустив. Я всіх заспокоювала як могла, а з Дмитром Олексійовичем обіцяла поговорити. Вершиною абсурду був дзвінок начальника охорони, який акуратно пробував у мене вияснити, чи нічого мені не відомо про проблему від якої так нервує Дмитро Олексійович. Завірила, що проблем у компанії немає. Причин для жахливого настрою шефа не знаю. На телефон подивилась з долею суму і для підняття настрою і кращого способу ні про що не думати пішла на кухню з наміром створити якийсь кулінарний шедевр. Правда і сам Дмитро Олексійович, себе довго чекати не заставив і вже ближче до вечора, коли м’ясо, що просто танула в роті в мене вийшло з третьої спроби було готове з’явився на порозі мого дому.
– Привіт! Я проїздив мимо і вирішив зайти. – Насторожено дивлячись на мене сказав він. Він виглядав похмурий, як тигр, якому не вдалося вполювати обід. І при вигляді такого щастя я тільки важко зітхнула.
– Привіт! Заходь. – Посторонилась я, пропускаючи його в дім. Якийсь час ми мовчали. Між нами наче була стіна і він був немов би чужий. Хоча чому немовби, це так і було.
– Будеш чай чи каву?
– Буду ..чай. – З заминкою сказав він.
– Тоді пішли на кухню. – Я зайнялась чаєм. А Соломатін приткнув себе за стіл. І просто як колись став мене розглядати, а коли я зустрічалась з ним поглядом він знітився і відводив погляд. А я розлила чай, дістала хліб, м’ясо, сир і зайняла руки бутербродами, а Соломатіна зайняла запитання про стави в готелі.
– Все нормально. Працюємо. – Вкрай лаконічно відповів він.
– Це те, чого ти хотів?
– Ні, це не те. Я хотів більшого. – Він раптом замовк – А ти як себе почуваєш?
– Дякую. Добре. – Щось розмова у нас не клеїлась.
– Я напевне піду. – Раптом піднявся він. Я навіть розгубилась.
– Дмитро Олексійович, чай у мене неймовірно смачний, а ви його навіть не спробували.
– Пам’ятаєш село Сонячне?
– Пам’ятаю.
– Я хочу продовження. – Тепер його очі палали полум’ям і це цей жар був направлений на мене. Я навіть пискнути не встигла як його руки міцно притиснули мене до його тіла, а він мене поцілував, я смикнулась скоріше від несподіванки, а він притиснув ще міцніше. Його запах, смак, жар тіла, я хотіла його, усі мої клітиночки і щось давнє і прадавнє, що підіймалося по жилам темною кров’ю, що жило задовго до мого народження і волало віками потягом до чоловіка, прагнуло отримати його всього і без залишків. Він здригнувся, коли я висмикнула сорочку і торкнулася його голого тіла, застогнав коли я ледь прикусила мочку вуха. І здається зміг остаточно розслабитьсь, коли якимось дивом ми таки дісталися мого ліжка. Його цілунки і пестощі були наповнені неймовірної ласки і підганяли мене отримати більшого. І я брала і віддавала. Відповідала і просила. І нічого не хотіла бачити окрім його затуманених очей пристрастю. Якийсь час ми лежали просто важко дихаючи, не знаю, як він, а я була просто ошелешена відчуттям. Я хотіла доторкнутися до нього, положити голову йому на плече, та він різко підхопився і на мій здивований погляд промовив.
– Я мокрий весь. Я в душ.
– Рушник і халат поряд в шафці. – І я розвалилась на все ліжко, бігти в душ мені не хотілось, а полежати так ще й з задоволенням. І навіть думати не буду про даний низький старт в душ. Соломатін з душу показався через хвилину, обгорнутий у веселенький персиковий рушник на стегнах і з настороженим виразом обличчя.
– Нічого так, мені подобається. Виявляється тобі неабияк до лиця персиковий колір. – Розсміялась я перекотила на бік ліжка.
– У тебе лампочка перегоріла . Запасної немає?
– Лампочки немає. Ідея є. Правда доведеться поміняти душ на ванну. – По господарські я ввімкнула воду в ванну і пішла за свічками. Свічки я знайшла і з пачкою сирників повернулась в ванну. – Залишились за часів попередньої лампочки. – І я вправно запалила декілька свічок і з насолодою залізла в ванну.
– Ідеш до мене?
– Добре. – Якось невпевнено відповів він і обережно опустився в інший край ванни. Мерехтливий блиск свічок відбивав відблиски на його волоссі, шкірі, наповнював ванну тріскотом.
– Як бачиш, я цілком романтична натура. Особливо, що стосується вчасної заміни лампочки. Після того, як одного разу вкрутила лампочку, сталося маленьке замикання прибіг електрик дядя Вася довго і смачно так кричав на мене і лагідно вмовляв нічого своїми ручками не чіпати. Сказав, що сам прийде і все зробить.
– То ви небезпечна жінка Ганно Василівно? – Пробурмотів він.
– Іди до мене, я хочу тебе обійняти. – І я прилила його спиною до себе.
– Я тебе не давлю?
– Ні. Мені чудово. Якщо ти спробуєш розслабитися тобі теж буде добре.
– Ага. – І він затих, а потім додав. – Я чую, як в тебе серце б’ється.
– Це нормально. І цілком природно. От якби ти його не чув, тоді варто було б хвилюватись.
– Погані в тебе жарти. – Я відчула,як у нього знову напружились м’язи і стала обережно його погладжувати.
– Звичка молоти язиком. Не звертай уваги. Я дещо нервую.
– Чому ти нервуєш?
– Бо я з тобою. Я тебе хотіла. І тепер я не знаю, як ти себе поведеш. Тобто , що буде завтра, коли сонце зійде.
– А ти мене хотіла? – З усього сказаного виніс він тільки одну фразу.
– Так. – Не стала я лукавити . – І мене звичайно це не порадувало.
– Чому? - Він навіть дихати здається перестав.
– Ну, ти такий весь столичний, дієвий, що аж в очах рябить, у тебе паскудний характер, весь час на людей кричиш, чимось незадоволений, впертий і їдючий, як дим. Просто жах моїх мрій. – Йому терміново припекло розвернутись і заглянути мені в очі.
– І що?
– І я з тобою. – Я підняла руку і погладила його по щоці, потім обійнявши за затилок міцно його поцілувала. В ванній ми дещо затримались. Він заснув, як тільки ми дістались ліжка. Він спав. А мені не спалося і як тоді в селі я розглядала його. Чорні круги під очима і замордований вигляд і навіть у вісні міцно стиснуті кулаки.
Проснулась я від запаху кави.
– Привіт!
– Привіт!
– Ти ж любиш каву з ранку? – Сором’язливо запитав Соломатін.
– Люблю. Дякую за каву. – І він передав мені чашку гарячої, запашної чорної кави.
– Як ти себе почуваєшся? – Пильно заглядаючи мені в очі, запитав він.
– Моя м’язи ниють, а душа співає. – Розсміялась я. – А ти як?
– Я добре. Тільки мені потрібно на роботу. – Він забрав чашку і поставив на стіл, підсунувся до мене і зі смаком мене поцілував. – А мені ще страшенно хочеться тебе. Він пахнув кавою і собою.
– Ти спокусливо пахнеш. – Прошепотіла я, притягуючи його міцніше до себе. Він притулився до мого лоба.
– Так не хочеться, але потрібно йти. Я зайду до тебе після роботи?
– Так. Я буду чекати.
– Я тобі зателефоную. – Сказав він біля дверей і я залишилась одна.
– Все таки цього разу сплячою в ліжку він мене не кинув. – На заспокоєння сказала я собі. Життєві сили, якось враз повернулись, захотілось жити і творити, від минулого пригніченого стану і сліду не залишилось. То ж я швиденько зібралась і в готель на роботу до себе відправилась. Кабінет, оберемок паперу на столі і все стало, так як і раніше до появи Соломатіна, чи навіть краще. Я була закохана і вся така в передчутті прекрасного.
– Ганно Василівно, ти сьогодні вся сяєш. Закохалася? – Запитала Інна Анатолівна.
– Інна Анатолівна , сподіваюсь на краще. У нас просто завал, давай розберемося,а потім і каву поп’ємо. Моїх десять днів загулу починають даватись взнаки.
– Поїхали. – Підтримала вона мене.
День пролетів майже не помітно, я підписувала договори, проглядала звіти, дивилась прогнозування, очікувані доходи і витрати, аналізи і обговорення проблем сьогодення. Соломатін дзвонив двічі. Перший раз, він з незадоволенням відмітив, що я на роботі, другий, коли заявив, що уже виїздить до мене і якось з придихом додав, що ми ж домовлялись зустрітись.
– Я буду чекати.
– Щось привезти?
– Себе. І врахуй вечеря буде з мого ресторану.
– Я хочу тебе.
– Є….я тебе теж.
– Ти не одна?
– Ні.
– Добре. Тоді я за півгодини буду. Ти ж дочекаєшся.
– З нетерпінням. – І я положила телефон, вловивши , загадкову посмішку Інни Анатолівни.
– Продовжимо завтра.
– Добре. Гарного вечора. – Проявила тактовність Інна Анатолівна і посміхаючись вийшла. А я швиденько зібралась і заскочила на кухню за їжею.
Декілька днів, ми провели просто чудово. Мені було добре, як ніколи в житті. Таки кохання то дійсно рушійна сила. Я була в ресторані, коли до мене підійшов незнайомий чоловік.
– Я б на вашому місці поцікавився, де провів позаминулий рік Дмитро Олексійович. – Це й лощений чоловік, мене дратував. Надто самовпевнений і пихатий. Я спробувала непомітно глибоко вдихнути і видихнути.
– На щастя, ви не на моєму місці. – Лагідно посміхнулась я.
– Ви подумайте , про свій бізнес. Для якого ви так наполегливо працювали стільки років. Навряд, чи потрібно нехтувати інформацією, яка може на нього вплинути.
– Даруйте, ми про що наразі розмовляємо? – Запитала я. А він посміхнувся з відчуттям переваги наді мною.
– Ганна. – Біля мене стояв Соломатін, а я навіть не помітила,як він підійшов. В його очах явно була паніка.
– Що ти їй сказав? – Накинувся Соломатін на нього.
– Сам виясни. – Презирливо скривши губи він повернувся і пішов далі. Соломатін нервував , відводив очі від мене.
– Я…я..- Намагався почати він говорити.
– Поїхали додому. – Сказала я. Ми мовчали майже всю дорогу. За кермо сіла я. А Соломатін, сидів стискаючи міцно зуби і кулаки. Я заговорили, як тільки ми зайшли додому, так і зрозумівши, що говорити він першим не почне.
– Звідки тільки в твоєму оточенні стільки «добрих» людей? – Його здивування, я відчула майже шкірою
– Що він тобі сказав?
– Ця «добра» людина, порадила дізнатись у тебе, де ти провів минулий рік. Пристрасно натякаючи , що це має відношення до бізнесу.
– Це не має відношення до справ. Це особисте. – Він обхопив себе руками і виглядав таким пригніченим. – Я не хочу про це говорити. – Я піднялась, він підхопився слідом.
– Куди ти? – Від його паніки у мене вже поколювало в затилку.
"Чорна бузина (СИ)" отзывы
Отзывы читателей о книге "Чорна бузина (СИ)". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Чорна бузина (СИ)" друзьям в соцсетях.