в Айові.

Я дивився на неї очима,

що бачили амазонок

давнього племені хіваро

і Великий шовковий шлях

з караванною курявою,

яка вихрилася позаду,

здіймаючись у незаймані

простори азійського неба.

Зірвавши айовську печатку з пляшки бренді, Франческа глянула на свої нігті й пошкодувала, що вони закороткі й не дуже доглянуті. Фермерське життя не дозволяло мати довгих нігтів. Досі це не мало жодного значення.

Бренді й дві чарки були вже на столі. Поки жінка готувала каву, він відкоркував пляшку й налив порівну — саме стільки, скільки треба. Робертові Кінкейду вже доводилося мати справу з післяобіднім бренді.

Вона силкувалася вгадати, у скількох кухнях чи добрих ресторанах, у скількох вітальнях із пригашеним світлом він вправлявся у цьому маленькому мистецтві. Скільки рук із довгими нігтями, що м’яко простягалися до нього, обхопивши ніжку чарки, він бачив? Скільки пар круглих блакитних і овальних карих очей дивилися на нього вечорами в далеких землях, поки кораблі на якорях гойдалися на хвилях поблизу берега і вода плескала у причали старовинних портів?

Кухонна лампа вгорі світила занадто яскраво для кави з бренді. Франческа Джонсон, дружина Річарда Джонсона, залишила б її горіти. Франческа Джонсон, жінка, що блукає серед вечірніх трав і палого листя у вирі дівочих мрій, визнала за можливе вимкнути її. Добре було б запалити свічку, але то вже, певно, занадто. Він міг би хибно зрозуміти її. Тому жінка засвітила маленьку лампочку над раковиною і вимкнула світло над головою. Стало хоч і не бездоганно, та все ж краще.

Він підняв чарку й потягся до Франчески:

— За античні вечори й далеку музику.

З якоїсь причини від цих слів їй на мить забило дух. Однак вона торкнулася своєю чаркою його чарки і замість того, щоб повторити: «За античні вечори й далеку музику», — лише злегка всміхнулась у відповідь.

Вони обоє курили, не кажучи ані слова. Пили бренді й каву. Десь у полі скрикнув фазан. Колі на ім’я Джек двічі гавкнув до нього з двору. Москіти випробовували на міцність віконну сітку над столом, і єдиний метелик, позбавлений здатності мислити і підвладний самим інстинктам, невтомно поривався туди, де було світло.

Досі стояла спека. Жодного повіву вітерцю. У повітрі відчувалася вогкість. Роберт Кінкейд злегка спітнів і розстебнув два верхні ґудзики своєї сорочки. Франчесці здавалося, що він дивився не на неї, а у вікно, проте вона знала: боковим зором він спостерігає за нею. Чоловік сидів, обернувшись наполовину, тож вона бачила його груди в трикутнику розстібнутої сорочки і дрібні крапельки поту, що проступали на його шкірі.

Франческу огорнули приємні відчуття, колишні відчуття, близькі до тих, що їх народжує поезія та музика. «І все ж йому час іти», — думала вона. На стінному годиннику — дев’ята п’ятдесят дві. З приймача долинув голос Фарона Янґа. Він співав пісню, написану кілька років тому, — «Склеп святої Цецилії». «Римська мучениця, — пригадала Франческа. — Жила в третьому сторіччі нашої ери. Покровителька музичного мистецтва та сліпців».

Його чарка була порожня. Щойно він одвернувся від вікна, Франческа взяла пляшку бренді за шийку і жестом показала на чарку. Він похитав головою:

— На світанку мене чекає міст Роузмен. Я краще піду.

Вона відчула полегкість. І водночас її серце розчаровано здавилося. Її душу опановували суперечливі почуття: «Так, іди. Випий ще трохи бренді. Залишся. Йди». А от Фаронові Янґу було байдуже до її почуттів. Не журився ними й метелик над раковиною. А що думав сам Роберт Кінкейд, вона не знала.

Він підвівся, закинув один рюкзак на ліве плече, а другий поклав на кришку холодильника. Франческа обійшла кругом стола. Він простяг їй руку, і жінка потисла її.

— Дякую вам за каву з бренді, за вечір, за прогулянку. Все було чудово. Ви дуже добра, Франческо. Тримайте бренді ближче до дверцят мисника — може, воно ще знадобиться.

Так вона й думала. Він знав. Однак його слова не образили Франческу. Він говорив про романтику і висловив свою думку якнайкраще. Вона зрозуміла це з м’якості його слів, з манери його мови. Але не знала, як йому хотілося відвернутися в ту мить до стіни й загорлати так, щоб крик барельєфом застиг на тиньку: «Христа ради, Річарде Джонсоне, невже ти справді такий телепень, яким здаєшся?»

Вона провела його до автівки й чекала, поки він вантажив усе своє майно. Через двір перебіг колі і, пирхаючи, взявся обнюхувати пікап.

— Джеку, сюди, — різко прошепотіла вона.

Собака, важко дихаючи, підійшов і сів коло неї.

— На все добре. Шануйтеся, — сказав він, затримавшись на кілька секунд біля дверцят, щоб іще раз глянути просто на неї.

А потім одним рухом стрибнув за кермо й зачинив за собою дверцята. Запустивши старий двигун, він натис ногою на педаль газу. Почувся брязкіт. Чоловік висунувся з вікна, всміхаючись:

— Гадаю, треба прогріти мотор.

Він здавив кермо, здав назад, перемкнув швидкість, і машина рушила через освітлений двір. Перш ніж він досяг темного під’їзду, його ліва рука виткнулася з вікна й помахала жінці на прощання. Вона теж махнула у відповідь, хоч знала, що він уже цього не побачить.

Пікап поволі віддалявся. Жінка метнулася вперед і стала в затінку, дивлячись услід червоним вогникам, що стрибали на вибоїнах. Роберт Кінкейд звернув з головної дороги ліворуч і поїхав у напрямку Вінтерсета. Раптом блискавка розітнула гаряче небо, і Джек кинувся до заднього ґанку.

За якийсь час Франческа стояла оголена перед дзеркалом комода. Стегна лише трохи роздалися після народження дітей, груди все ще були гарні й тверді, не завеликі й не замалі, і живіт трохи округлився. Вона не бачила в дзеркалі ніг, але знала, що вони й досі гарні. Слід було голити їх частіше, однак великої потреби в цьому не було.

Річард згадував про секс лише зрідка — хіба раз на два місяці. Усе відбувалось швидко, примітивно, без натхнення, і здавалося, що його зовсім не цікавив ані запах парфумів, ані волосинки на ногах, ані ще щось. Як тут не занедбати себе трохи.

Для свого чоловіка вона була більше діловим партнером, ніж жінкою. Почасти вона цінувала це. Та в ній жила зовсім інша істота, яка хотіла пеститись у ванні й пахнути парфумами… Хотіла, щоб її підхоплювали на руки, і несли, і роздягали… Мріяла відчути на собі чоловічу силу, але ніколи не виказувала свого бажання.

Франческа вдяглась і, присівши до кухонного стола, взяла папір, ручку і заходилася писати. Джек провів її надвір до «форда», стрибнув усередину крізь відчинені дверцята й умостився на пасажирському сидінні, висунувши голову у вікно. Давши задній хід, жінка вивела машину з повітки. Пес дивився то на неї, то знов у вікно, поки авто від’їздило від воріт і звертало праворуч на сільську дорогу.

Міст Роузмен губився в темряві. Проте Джек вискочив першим, розвідуючи дорогу. Діставши з машини ліхтарик, жінка приколола записку ліворуч від входу на міст і подалася додому.

Мости вівторка


За годину до світанку Роберт Кінкейд проїхав повз поштову скриньку Річарда Джонсона, кусаючи по черзі то шоколадний батончик «Мілкі вей», то яблуко. Паперову чашку з кавою він поставив на сидінні, затиснувши між колін, щоб не перекинулася. Роберт звів очі на будинок, що білів у тьмяному досвітньому сяйві місяця, й похитав головою, думаючи про дурощі чоловіків, декого з них, більшості їх. Могли б вони хоч пити бренді й не стукати дверима, ідучи з дому, — отими дверима з москітною сіткою.

Лежачи в ліжку, Франческа чула, як повз будинок із брязкотом проїздить пікап. Уперше, скільки себе пам’ятала, вона спала оголеною. Вона уявляла собі Кінкейда — як він сидить в автівці, а його волосся майорить на вітрі, що залітає у відчинене вікно. Одна рука тримає кермо, друга — цигарку «Кемел».

Вона слухала, як стихає шурхіт його коліс, віддаляючись у напрямку моста Роузмен. І тоді їй на думку спали рядки з вірша Єйтса: «Раз до ліщини я пішов // Чого та голова вогниться?» Вона проказала їх, і в неї вийшло щось середнє між шкільною декламацією та церковною молитвою.

Тим часом Кінкейд поставив автівку якнайдалі від моста, щоб не зіпсувати композиції. З-за сидіння він дістав високі, до коліна, гумові чоботи і, присівши на підніжку, перевзувся. Закинувши один рюкзак за спину, він почепив ремінець штатива на ліве плече, взяв у праву руку другий рюкзак і рушив крутим схилом до води.

Хитрість полягала в тому, щоб зняти міст під кутом і надати композиції певного напруження. Водночас треба було захопити ще якусь частину річки, а графіті на стінах біля входу лишити поза кадром. Телефонні дроти на задньому плані теж створювали перешкоду, проте її можна було подолати, якщо правильно виставити рамки кадру.

Він вийняв свій «Нікон», заряджений плівкою «Кодахром», і прикрутив до важкого штатива. На фотокамері був двадцятичотириміліметровий об’єктив, і Кінкейд змінив його на свій улюблений — стоп’ятиміліметровий. Уже світало, і він заходився вибирати композицію. Так, штатив можна посунути на півметра ліворуч і закріпити його ніжки в мулистому ґрунті берега, а ремінець камери обмотати навколо лівого зап’ястка — звичка, якої Кінкейд завжди додержувався, працюючи біля води. Надто часто він бачив, як тоне камера, коли ненароком перекидається штатив.

Небо потроху яснішало, набуваючи багряних відтінків. Треба опустити камеру на п’ятнадцять сантиметрів і відрегулювати штатив. Усе одно не те. Ще сантиметрів на тридцять ліворуч. Знову закріпити штатив. Вирівняти камеру. Встановити діафрагму f/8. Прикинути глибину різкості. Доведеться максимально збільшити її, навівши об’єктив на гіперфокальну відстань. Тепер слід прикрутити спусковий тросик до кнопки затвора. Сонце відсотків на сорок визирнуло з-за обрію, і стара фарба на мосту набула теплої червоної барви — саме такої, як він і хотів.

Лишилося витягти з лівої нагрудної кишені експонометр і перевірити експозицію при діафрагмі f/8. Секунду «Кодахром» має витримати. Востаннє глянути у видошукач і тонко сфокусувати камеру. Усе.

Він натис на шток затвора й зачекав секунду.

І в ту мить, коли клацнув затвор, щось привернуло Кінкейдову увагу. Фотограф знову подивився у видошукач.

— Що там, у біса, висить біля входу на міст? — буркнув він. — Якийсь клапоть паперу. Вчора його там не було.

Треба міцніше закріпити штатив. І бігом нагору, доки сонце ще не зійшло. Папірець був акуратно приколотий канцелярською кнопкою до стіни. Зняти його — і в кишеню жилета. Разом із кнопкою. Назад на берег, униз, до камери. Сонце вже виглядає на шістдесят відсотків.

Звести після бігу дух і знову знімати. Повторити двічі, щоб мати копії. Вітру нема, жодна травинка не ворушиться. Тепер тричі зняти з двосекундною експозицією і ще тричі — з півторасекундною, щоб перестрахуватися.

Переставити діафрагму на f/16 — і все спочатку. Перенести штатив з камерою на середину потоку. Міцно закріпити — мул з-під ніжок нехай пливе за водою. Повторити всю серію знімків. Узяти новий коток плівки. Змінити об’єктив. Укрутити двадцятичотириміліметровий, а стоп’ятиміліметровий сховати в кишеню. Підійти ближче до моста, долаючи течію. Встановити, навести, перевірити експозицію, зробити три знімки і ще кілька — з іншою витримкою, для певності.

Перевернути камеру набік, змінити композицію. Ті самі дії — спокійні й методичні. Ніякої незграбності. Кожний рух чіткий, відшліфований до дрібниць. Усі випадковості передбачені завдяки високому професіоналізмові.

А тепер схилом угору, бігом через міст з апаратурою в руках, навздогін за сонцем. Попереду важке завдання. Схопити другу камеру з чутливішою плівкою, накинути ремені обох камер на шию й вилізти на дерево за мостом. Кора обдерла руку. Прокляття! Дряпатися далі. Вибратись якнайвище, щоб можна було зняти міст під кутом згори, — тоді, коли у воді вже відбивається сонце.

Скористатися з експонометра. Окремо зняти дах моста, а потім затінений бік. Виміряти експозицію для води. Наладити камеру. Зробити дев’ять знімків, для певності. Дати камері відпочити — нехай полежить поверх жилета, вкладеного в розсоху. Взяти другу камеру. Цього разу з чутливішою плівкою. Зробити ще дванадцять знімків.

Злізти з дерева — і схилом униз. Прилаштувати штатив, зарядити «Кодахром», зняти композицію, подібну до попередньої, — тільки вже з протилежного берега. Витягти з сумки третю камеру, стареньку, з далекоміром, заряджену чорно-білою плівкою. Освітлення моста змінюється щосекунди.

По двадцяти хвилинах інтенсивного ритму праці, зрозумілого лише солдатам, хірургам та фотографам, Роберт Кінкейд закинув свої рюкзаки з апаратурою в пікап і рушив назад тією ж дорогою, якою й приїхав. До Крутого моста в північно-західній частині міста звідси п’ятнадцять хвилин, і, якщо поквапитися, можна встигнути зробити там кілька знімків.