Женучи по вибоїнах і здіймаючи куряву, із запаленою цигаркою в руці, Кінкейд проминув білявий фермерський будинок, обернений фасадом на північ, та поштову скриньку Річарда Джонсона. Нікого не видно. А чого він сподівався? Вона одружена, і в неї все гаразд. І в тебе все гаразд. Кому потрібні ці всі проблеми? Чудовий вечір, чудова вечеря, чудова жінка. Хай буде все, як є. Боже, але ж вона чарівна! Щось таки в ній є. Щось особливе. Просто очей від неї не відірвеш.

Франческа поралася в стайні, коли він проїздив повз її будинок. Худоба галасувала так, що годі було почути брязкіт мотора. А Роберт Кінкейд тим часом щодуху мчав до Крутого моста навздогін за сонячним світлом.

На другому мосту справи йшли краще. Сама споруда притулилась у видолинку, і довкола неї ще курився ранковий туман. Трьохсотміліметровий об’єктив дав змогу зняти величезне сонце у верхньому лівому куті кадру, а решту місця заповнив міст і біла звивиста кам’яна дорога, що вела до нього.

А потім у його видошукач потрапив фермер, який правив упряжкою карих бельгійських коней, що тягли по білій дорозі фургон. «Стара гвардія, — подумав Кінкейд, усміхаючись. — Знамениті вийдуть фотографії. Треба тільки зняти все вертикально, і тоді на ясному небі можна буде надрукувати заголовок».

О восьмій тридцять п’ять Кінкейд уже склав апаратуру. Він був у доброму настрої. Ранкова праця мала свої переваги. Сільські пасторалі, традиційний стиль, але симпатично й солідно. А ту світлину з фермером та кіньми можна буде розмістити на обкладинці. Тому він і залишив місце вгорі для напису й емблеми. Видавці люблять таку продуману роботу. Завдяки їй він, Роберт Кінкейд, і діставав замовлення.

Він уже використав на мости сім котків плівки. На деяких, щоправда, були й інші кадри. Розрядивши всі три камери, він засунув руку в нижню ліву кишеню жилета, щоб дістати ще чотири котки.

— Чорт!

У його вказівний палець устромилася канцелярська кнопка. Він зовсім забув, що поклав її туди разом із папірцем, відкріпленим від моста Роузмен. Власне кажучи, про сам папірець він теж геть забув. Витягши з кишені клаптик паперу, Кінкейд розгорнув його й прочитав: «Якщо хочете повечеряти знову в час, коли тріпочуть „мотилі й зірки, до мотилів подібні“, то приходьте сьогодні, як скінчите роботу. Завжди буду рада вас бачити».

Він не зміг утриматися від легкої усмішки, уявивши собі, як Франческа Джонсон поспішає крізь темряву до моста з цією запискою й канцелярською кнопкою. За п’ять хвилин він був уже в місті. І поки працівник заправки «Тексако» заповнював бензобак його пікапа й перевіряв мастило, Кінкейд скористався платним телефоном на станції. Тоненька телефонна книжка була засмальцьована. Під ім’ям «Р. Джонсон» було два номери, проте один з них мав міську адресу.

Він набрав другий номер і став чекати. Франческа годувала собаку на задньому ґанку, коли в кухні задзвонив телефон. Вона схопила слухавку посеред другого дзвінка:

— Родина Джонсонів.

— Вітаю, це Роберт Кінкейд.

І знов, як учора, щось неспокійно заворушилось у її душі. Наче в груди вкололо і дивним відчуттям поповзло нижче, до живота.

— Прочитав вашу записку. Вільям Батлер Єйтс у ролі кур’єра — це чудово. Я приймаю ваше запрошення, однак приїхати зможу аж пізньої пори. Погода прегарна, і я планую познімати той… як він там зветься? Зараз… Ага, от, Кедровий міст… Звільнюся, певно, не раніше як о дев’ятій. А потім мені треба трохи причепуритися. Тож приїду о пів на десяту, а то й о десятій. Гаразд?

Ні, не гаразд! Вона не хотіла чекати так довго. Але у відповідь лише промовила:

— Так, звісно. Працюйте стільки, скільки треба. Це найважливіше. Я зготую на вечерю щось таке, що легко можна буде розігріти, коли ви приїдете.

І тоді Роберт Кінкейд сказав:

— Якщо хочете приєднатися до мене й подивитись, як я знімаю, то ласкаво прошу. Ви мені не заважатимете. Я можу заїхати по вас о п’ятій тридцять.

Франческа гарячково обмірковувала дилему. Вона поривалася поїхати з ним, однак її можуть побачити. І як вона пояснить це Річардові, коли той дізнається?

Кедровий міст був метрів за п’ятдесят від нової автомагістралі з бетонним мостом, трохи вище за течією. Навряд чи вона могла потрапити там комусь на очі. Чи все ж могла? Франческа вирішила все менш ніж за дві секунди:

— Так, залюбки. Але я поїду своєю машиною й зустріну вас на місці. Коли?

— Близько шостої. Побачимось тоді, гаразд? На все добре.

Решту дня Кінкейд провів у редакції місцевої газети, переглядаючи старі видання. Саме місто було гарне й затишне, з мальовничим майданом перед будинком суду. Роберт сів у затінку на лаві, щоб трохи підобідати фруктами й окрайцем хліба з кока-колою, купленою в кафе навпроти.

Коли він зайшов туди й попросив пляшку кока-коли, було вже з полудня. Жваві розмови там на мить стихли, і всі відвідувачі озирнулися на нього. Точнісінько як у барі на Дикому Заході за давніх часів з появою місцевого відчайдуха. Роберт терпіти не міг такої прискіпливої уваги до себе й завжди почувався ніяково, однак у маленьких містечках то була звичайна річ. Хтось новенький! Не такий, як усі! Хто він? Що він тут робить?

— Кажуть, що це фотограф. Його начебто бачили сьогодні вранці на Крутому мосту з купою фотоапаратів.

— Судячи зі знака на його пікапі, він із Заходу, з Вашингтону.

— Весь ранок виснув у редакції газети. Джим каже, що він переглядав папери, шукав якоїсь інформації про криті мости.

— Еге ж, молодий Фішер з «Тексако» каже, що якийсь чоловік зупинявся в них учора й розпитував, як проїхати до критих мостів.

— Що він узагалі хоче про них дізнатися?

— І чому, Бога ради, комусь у цілому світі закортіло знімати ті мости? Таж вони скоро обваляться всі.

— Певна річ, із довгим волоссям. Схожий на одного хлопця з Бітлз чи на тих… як їх там? Хіпі, еге ж?

Остання репліка зірвала бурю сміху за дальнім столиком і поряд з ним.

Кінкейд узяв свою кока-колу й вийшов, відчуваючи, як чужі очі впиваються йому в спину. Мабуть, він зробив помилку, запросивши Франческу. Звісно ж, він хвилювався за неї, а не за себе. Якщо хтось побачить її на Кедровому мосту, наступного ж ранку все кафе патякатиме про це за сніданком, довідавшись, приміром, від молодого Фішера із заправної станції «Тексако», якому, либонь, переповість новину хтось із проїжджих. А може, й раніше всі будуть у курсі подій.

Кінкейд давно зрозумів, що не варто легковажити схильність мешканців маленьких містечок миттю переказувати найдрібніші звістки. Десь у Судані можуть померти з голоду два мільйони дітей, і всім буде до того байдужісінько. Але якщо дружину Річарда Джонсона побачать у товаристві довговолосого прибульця — оце буде новина! Вона вертітиметься в усіх на язиці й розлетиться кругом, обростаючи масними подробицями в уяві кожного, хто її почує. Мабуть, нагода отак потеревенити випала їм уперше за рік.

Він скінчив підобідувати й попрямував до таксофона на стоянці поряд із будинком суду. Набрав її номер. Вона відповіла після третього сигналу, злегка задихавшись.

— Вітаю, це знову Роберт Кінкейд.

У її душі знову все стислося. Певно, він не зможе приїхати й телефонує, щоб сказати про це.

— Говоритиму відверто. Якщо для вас проблема — зустрітися зі мною сьогодні, зважаючи на спостережливість та допитливість людей у маленькому містечку, то вам не треба почуватися так, ніби ви мені щось винні. Чесно кажучи, мені однаково, що про мене тут думають. Так чи інак я заїду до вас пізніше. Просто хочу сказати, що я, можливо, припустився помилки, запросивши вас. Але ви маєте право відхилити моє запрошення, коли вважаєте за потрібне. Хоч я був би радий, якби ви до мене приєдналися.

Франческа сама думала про це, відколи він зателефонував їй уперше. Однак вона вже все вирішила й не відступить.

— Ні, я хочу подивитись, як ви працюєте. Поговір мене не обходить.

Насправді вона неабияк хвилювалася. Але щось опанувало її тієї миті — якась непереборна жадоба ризику. Вона будь-що поїде до Кедрового моста.

— Чудово. Побачимось.

— Гаразд.

Він був дуже чутливий. А втім, вона вже знала це.

О четвертій Роберт Кінкейд заїхав до свого мотелю, виправ у раковині кілька речей, одягнув чисту сорочку й закинув ще одну в кабіну автівки разом зі штанами кольору хакі та коричневими сандаліями, придбаними тисяча дев’ятсот шістдесят другого року в Індії, де він робив репортаж про дитячу залізницю коло Дарджилінґа. У барі він купив два ящики пива «Будвайзер», по шість пляшок у кожному. Вісім пляшок він відразу поклав у холодильник із плівками — більше туди не вміщалося.

Спека, знову страшенна спека. Післяполудневе сонце в Айові пекло так, ніби хотіло розтопити цемент, бетон, землю… Жаром дихало із заходу, і все наче скипало від нестерпного вару.

У барі було темно й досить прохолодно. Вхідні двері були відчинені. Великі вентилятори — кілька на стелі й один на стояку біля дверей — ревіли з гучністю сто п’ять децибелів. Але чомусь саме через цей шум, злитий із запахом несвіжого пива та диму, брязкотом музичного автомата й напівворожими виразами облич, що зиркали з усіх боків, Кінкейдові видавалося тут значно гарячіше, ніж було насправді.

Сонце надворі шкварило безжально, майже до болю, і Роберт думав про Каскади з ялинниками та бризи на узбережжі протоки Сан-Хуан-де-Фука біля мису Кайдака-Пойнт.

Проте Франческа Джонсон, здавалося, зовсім не відчувала спеки й мала чудовий вигляд. Вона притулилася до крила свого пікапа «форд» у затінку коло моста. На ній були ті самі джинси, що так їй личили, сандалії та біла бавовняна сорочка, яка чарівно підкреслювала її фігуру. Зупиняючи машину, Роберт махнув жінці рукою.

— Вітаю. Радий бачити вас. Оце так спека! — промовив він.

Невинна розмова ні про що. І знов звична ніяковість через присутність жінки, до якої він був небайдужий. Кінкейд ніколи до пуття не знав, що треба казати. Коли, звісно, не йшлося про якісь поважні речі. Навіть попри його досить розвинене, хоч і своєрідне почуття гумору він був глибокодумний і серйозно ставився до життя. Мати завжди казала, що вже в чотири роки він був цілком дорослий. Це не раз допомагало йому в роботі, однак його серйозність заважала спілкуватися з такими жінками, як Франческа Джонсон.

— Я хотіла подивитись, як ви працюєте. Творите, як ви кажете.

— Що ж, ви незабаром побачите. І це, мабуть, вам швидко набридне. Принаймні іншим людям завжди ставало нудно. Це не те, що слухати, як хтось грає на фортепіано, коли ви мовби долучаєтеся до творчого процесу. У фотографії ж творчість і показ її результатів розділені в часі. Сьогодні я творю, а показ результатів відбудеться тоді, коли знімки опублікують у журналі. Тож зараз ви тільки побачите, як я метушуся. Але ви особливий глядач. Справді, я дуже радий, що ви прийшли.

Остання фраза зачепила її. Роберт міг би й не казати цього, обмежившись словами «особливий глядач». Без сумніву, Кінкейд був щиро радий її бачити. І жінка сподівалася, що її присутність він сприйме за вияв таких самих почуттів.

— Я можу вам чимось допомогти? — запитала вона, поки він узував свої гумові чоботи.

— Візьміть отой синій рюкзак. А я понесу рудий і штатив.

Так Франческа стала асистенткою фотографа. Він помилявся. Їй було на що подивитися. То був своєрідний показ, хоч Роберт і не усвідомлював цього. Саме риси, помічені в ньому ще вчора, й приваблювали Франческу: грація, швидкий погляд, гра м’язів рук. А найбільше те, як він рухається. Чоловіки, яких вона знала, видавалися проти нього незграбами.

У його діях Франческа не помічала ніякого поспіху. І він справді ніколи не квапився. Але в ньому було щось від дикої сарни, хоч жінка й відчувала, що за тією гнучкістю ховається міць. У її очах він більше скидався на леопарда, ніж на сарну. Так. Саме на леопарда. Бо не був здобиччю. Радше навпаки.

— Франческо, дайте мені камеру з блакитним ремінцем, будь ласка.

Вона розстебнула рюкзак і обережно дістала камеру. Роберт поводився зі своїм обладнанням досить недбало, однак вона дуже боялася впустити дорогу річ. На хромованій накладці видошукача був напис «Нікон», а ліворуч, трохи вище від назви фірми, стояла літера «Ф».

Він наблизився до моста з північно-східного боку і став навколішки з опущеним штативом. Не відриваючи ока від видошукача, він простяг ліву руку, і жінка дала йому камеру, відзначивши, як вправно його пальці зімкнулися навколо об’єктива, тільки-но торкнулися приладу. Він натис шток на кінці тросика — того самого, що вчора стирчав з кишені його жилета. Затвор клацнув. Фотограф звів його знову і зробив ще один знімок.

Потім він простяг руку й відгвинтив камеру від штатива. Відклавши її вбік, Роберт заходився прикручувати ту, яку подала Франческа. Не спиняючись ні на мить, він озирнувся на жінку й усміхнувся: