Франческа припустила, що для Роберта Кінкейда то була звичайна повсякденна розмова. Для неї ж це було щось зі світу художньої літератури. Люди в окрузі Медісон так не говорили й не обмірковували. Найчастіше тут розмовляли про погоду чи про ціни на фермерську продукцію, про хрестини та похорони, про урядові програми й спортивні команди. І аж ніяк не про мистецтво та мрії. Не про реалії, що змушують музику мовчати й ховають мрії в скриню під замок.

Кінкейд скінчив нарізувати овочі.

— Можу я зробити ще щось?

Вона похитала головою:

— Ні, тепер уже моя черга.

Він знову сів і закурив, раз у раз прикладаючись до пляшки. Вона взялася куховарити, проте час від часу підходила до стола, щоб зробити ковток-другий. Жінка відчувала дію алкоголю, дарма що випила зовсім трошки. Напередодні Нового року вони з Річардом відвідували Ліджен-голл, де вживали якісь легкі трунки. А більше Франческа, здається, ніколи й не пила нічого хмільного. Та й удома міцні напої зберігалися нечасто. Хіба що пляшка бренді, яку вона купила колись у несподіваному пориві додати хоч трохи романтики в їхнє сільське життя. Однак вона й досі стояла невідкоркована.

Олія, дві з половиною склянки нарізаних овочів. Обсмажити до золотавої скоринки. Додати борошно й добре перемішати. Влити півлітра води. Покласти ще овочів і приправи. Тушкувати на повільному вогні близько сорока хвилин.

Упевнившись, що приготування йде своїм звичаєм, Франческа знову сіла навпроти гостя. У кухні запанувала інтимна атмосфера, створена куховарством. Вона вперше готувала вечерю для незнайомця. А він, стоячи поруч, нарізував капусту, і відчуття незвичності зникло, поступившись місцем чомусь близькому й теплому.

Роберт підсунув до неї пачку цигарок, поверх якої лежала запальничка. Жінка витрусила цигарку й заходилася коло запальнички, відчуваючи себе незграбою. Полум’я не було. Чоловік злегка всміхнувся, обережно взяв запальничку з її руки й двічі клацнув коліщатком, перш ніж загорівся вогник. Він тримав запальничку, поки жінка прикурювала. Вона завжди малася витонченою поряд із чоловіками. Та з Робертом Кінкейдом було все інакше.

Біле сонце обернулося на велике червоне кружало й зависло над кукурудзяними полями. Крізь кухонне вікно вона бачила сокола, який ширяв у вечоровому повітрі. Радіо передавало семигодинні новини й підсумковий огляд ринку. А Франческа дивилася поверх жовтої вогнетривкої стільниці на Роберта Кінкейда, який подолав довгий шлях, перш ніж дістався до її кухні. Довгий шлях, вимірюваний не тільки милями.

— Пахне вже добре, — сказав він, показуючи на плиту. — Пахне… спокоєм.

І глянув на неї.

«Спокоєм? Хіба може щось пахнути спокоєм?» — спитала себе жінка, задумавшись над фразою. Він мав рацію. Після свинячих відбивних, стейків і смаженини, що їх вона готувала для своєї родини, це було спокійне куховарство. Жодна ланка в цьому харчовому ланцюзі не мала в собі насильства. Крім хіба що виривання овочів. Рагу тушкувалось у спокої й пахло спокоєм. Тут, у кухні, було спокійно.

— Якщо можете, розкажіть мені трохи про ваше життя в Італії. — Він випростався на стільці, закинувши праву ногу поверх лівої.

Поруч нього Франческа боялася мовчати, тож відразу заговорила. Про свої дитячі та юнацькі роки, про приватну школу та монахинь, про своїх батьків. Її мати була домогосподинею, а батько керував банком. Потім вона розповіла про те, як підлітком стояла біля хвилеріза й дивилася на кораблі, що прибували з усього світу. Про американських солдатів, які висадилися пізніше. Про зустріч із Річардом у кафе, де вона пила каву з кількома подругами. Війна зруйнувала безліч життів, і дівчата розважали над тим, чи коли-небудь одружаться. Про Нікколо вона змовчала.

Він слухав, не перебиваючи, і лише час від часу кивав на знак згоди чи розуміння. Коли вона зробила паузу, він промовив:

— Ви казали, у вас є діти…

— Так. Майклові — сімнадцять. Керолін — шістнадцять. Обоє ходять до школи у Вінтерсеті. Вони — члени організації «Фор ейч»[2], ось чому вони беруть участь у ярмарку штату Іллінойс. Демонструють бичка Керолін. Правду кажучи, я не можу зрозуміти, як можна дарувати тваринам стільки любові й турботи, а потім спокійно дивитись, як їх продають на забій. Однак я ніколи не насмілююся такого казати. Річард із друзями відразу ж на мене накинуться. Але є якась холодна, бездушна суперечність у цьому.

Вона почувалася винною, згадуючи ім’я Річарда. Вона нічого не зробила, взагалі нічого. І все ж її мучила провина, — провина, породжена передчуттям якихось віддалених наслідків. Франческа запитувала себе, як закінчиться цей вечір і що робити, коли її затягне у вир, звідки вона вже не зможе вибратися. Певно, Роберт Кінкейд просто піде собі. Він видавався зовсім спокійним і досить милим, навіть трохи сором’язливим.

Отак вони собі розмовляли, вечір помалу залила блакить. Легкий туман розлягався над лукою. Доки Франчесчина страва доходила у спокої, він відкоркував ще дві пляшки пива. Жінка встала й укинула в окріп галушки, а тоді розвернулась і сперлася на раковину, відчувши, як її огортають теплі почуття до Роберта Кінкейда з Беллінгема у штаті Вашингтон. Тепер вона сподівалася, що він не піде занадто рано.

Роберт з’їв дві порції овочевого рагу, поводячись тихо й чемно, і двічі похвалив страву. Кавун був знаменитий, пиво — холодне, вечір — синій. Франчесці Джонсон було сорок п’ять років, і Генк Снов співав дорожню пісню на радіо «Кей-ем-ей», що транслювало свої програми з Шенандоа у штаті Айова.

Античні вечори, далека музика


«А тепер що?» — думала Франческа. Вечеря скінчилася, і вони двоє просто сиділи за столом.

Далі Роберт узяв ініціативу на себе.

— Може, прогуляємося по луці? Уже трохи прохолодніше.

Коли Франческа погодилася, він сунув руку до рюкзака й витяг камеру, накинувши ремінь на плече.

Кінкейд поштовхом відчинив двері на задній ґанок, притримав їх для жінки, вийшов слідом, а відтак м’яко зачинив їх за собою. Потрісканою бетонною доріжкою вони перейшли посипане рінню подвір’я, ступили на траву й, обминувши зі східного боку повітку, де зберігалася техніка, рушили далі. З повітки долинув теплий запах мастила.

Коли вони наблизилися до огорожі, жінка однією рукою опустила колючий дріт і переступила через нього, відчувши, як змокли від роси її ноги в сандаліях із тоненьких ремінців. Він з легкістю зробив те саме, перекинувши ноги в чоботях через дріт.

— Ви називаєте це лукою чи пасовищем? — спитав він.

— Пасовищем, гадаю. Худоба не дає траві рости високо. Стережіться її посліду.

Місячне кружало, майже повне, з’явилося на східному краю неба, яке стало зовсім лазуровим від проміння сонця, що сховалося за обрієм. Унизу по вулиці ракетою пронеслася автівка з гуркотом, що чувся навіть крізь глушник. То хлопець із родини Кларків. Захисник вінтерсетської футбольної команди. Їде з побачення з Джуді Леверенсон.

Давно Франческа не мала нагоди вийти на таку прогулянку. Після вечері, яка завжди була о п’ятій, починалися телевізійні новини, потім — вечірні програми, що їх переглядав Річард, а часом і діти, виконавши домашнє завдання. Франческа зазвичай читала в кухні книжки з вінтерсетської бібліотеки та книжкового клубу, до якого вона належала. Її цікавила історія, поезія й художня проза. За доброї погоди вона сиділа на ґанку. Телевізор наганяв на неї нудьгу.

Іноді Річард кликав її: «Френні, ти маєш це побачити!» Відтак вона йшла до вітальні й покірно сиділа з ним якийсь час. Такі заклики лунали, щойно на екрані з’являвся Елвіс. Або Бітлз — часті гості «Шоу Еда Саллівана»[3]. Річард дивився на зачіски музикантів і з невірою та осудом хитав головою.

На кілька хвилин частину неба прорíзали яскраво-червоні смуги.

— Я називаю це рикошетом, — сказав Роберт Кінкейд, показавши рукою вперед. — Більшість людей занадто швидко відкладають фотоапарати. А насправді, як сонце сяде, настає момент, коли небо набуває чудових барв і світла. Лише на кілька хвилин — тоді, як сонце вже сховалось, але його промені немов рикошетом освітлюють небо.

Франческа нічого не відповіла. Вона мовчки дивувалася чоловікові, який вбачав істотну різницю між лукою та пасовищем. Якого хвилював колір неба. Який писав поезію й трохи прози. Який грав на гітарі, заробляв на життя фотографією й носив своє причандалля в рюкзаку. Який видавався вітром. І рухався, наче вітер. І, мабуть, походив від вітру.

Роберт глянув угору, сховавши руки в кишені лівайсів. Камера гойдалася біля його лівого стегна.

— «Сріблисті місяць-яблука // І сонце-яблука злотаві»[4], — він промовив ці слова середнім баритоном, наче професійний актор.

Вона подивилася на нього:

— Вільям Батлер Єйтс[5], «Пісня Енґуса-блукальця».

— Справді. У Єйтса чудові вірші. Реалістичні, лаконічні, чуттєві, магічні, сповнені краси. Ваблять мою ірландську натуру.

Якимись п’ятьма словами він сказав усе. Колись Франческа докладала чимало зусиль, щоб пояснити Єйтсову поезію учням у Вінтерсеті, але так і не змогла достукатися до більшості з них. Вона обрала Єйтса почасти з тих причин, які допіру назвав Роберт Кінкейд. Їй здавалося, що всі перелічені риси сподобаються підліткам, чий пульс б’ється, наче барабан шкільного маршового оркестру в перервах між таймами футбольної гри. Однак упередженість проти поезії, яку начебто породжує слабке чоловіче єство, виявилася нездоланною перешкодою навіть для Єйтса.

Франческа пригадала, як Метью Кларк глянув на свого сусіда, а тоді зобразив руками жіночі груди, коли вона прочитала останній рядок вірша «…І сонце-яблука злотаві». Хлопці хихотіли, а дівчата на лаві позаду них зашарілися.

Вони проживуть із таким ставленням до віршів усе своє життя — от що по-справжньому розчаровувало її. Знаючи це, вона почувалася зневаженою й самотньою, попри зовнішню доброзичливість місцевого люду. Поетам тут були не раді. Мешканці округу Медісон, прагнучи компенсувати почуття власної культурної неповноцінності, полюбляли казати: «Яке чудове місце, щоб виховувати дітей!» І їй завжди кортіло запитати: «А чи таке воно чудове, щоб виховувати дорослих?»

Без поспіху, ні про що не задумуючись, вони побрели пасовищем, обійшли його кругом і рушили назад до будинку. Темрява вже зовсім згустилася, коли вони переступили через огорожу. Цього разу вже він опустив для неї колючий дріт.

Вона згадала про бренді:

— Я маю трохи бренді. Чи, може, ви бажаєте кави?

— А можна поєднати те і те? — донісся його голос із темряви, і Франческа відчула, що він усміхається.

Вони ступили у світляне коло, що його на траві та ріні окреслив ліхтар, і жінка відповіла:

— Авжеж.

У власному голосі вона вловила якісь нотки, і це насторожило її. Вона впізнала їх: то було відлуння безтурботного сміху в каварнях Неаполя.

Важко було знайти дві чашки без жодної тріщини. І хоч вона була впевнена, що надтріснутий посуд — звичайне явище в його житті, але цього разу їй потрібні були лише бездоганні чашки. Дві чарки для бренді стояли перевернуті в глибині мисника зовсім невживані, як і саме бренді. Довелося звестись навшпиньки, щоб дотягтися до них. Вона пам’ятала про свої мокрі сандалії й джинси, що туго облягали її форми.

Він сидів на тому самому стільці, на якому сидів раніше, й дивився на неї. Прадавній дух. Роберт знову відчув поклик прадавнього духу. Йому хотілося провести долонею по її волоссю, торкнутися вигинів її стегон, побачити її очі, коли вона лежатиме під тягарем його тіла.

Прадавній дух поставав проти всього, чого навчено людство, проти всякої пристойності, закарбованої в нашій свідомості сторіччями культури, проти суворих правил цивілізованої людини. Чоловік намагався думати про щось інше: про фотографію, дороги, криті мости. Будь про що, тільки не про те, яка вона з себе.

Та все було дарма, і він знову жадав торкнутися її шкіри, припасти животом до її живота. Вічні питання, завжди ті самі. Чортів прадавній дух, що рветься назовні. Він душив його в собі, намагався загнати вглиб, закурював чергову цигарку і вдихав дим на повні груди.

Франческа весь час відчувала на собі його погляд, хоч і обережний, досить стриманий і зовсім не настирливий. Жінка не мала сумніву: він відразу зрозумів, що в ці чарки ще ніколи не наливали бренді. Зважаючи на його типово ірландське відчуття трагічного, вона здогадувалася, що він не може лишатися байдужим до порожнечі цих чарок. І то не жалощі. У нього не така вдача. Можливо, смуток. Вона майже чула, як він подумки складає слова в рядки:

Пляшка закоркована,

келихи порожні…

Вона їх шукала

десь на північ від Міддл-Рівер