Пiзнiше я спускався в Гiпогей — такий самий храм, тiльки видовбаний у камiннi на сотнi метрiв углиб. Хтось невiдомий столiттями вгризався в острiв, аж тодi створив триярусний пiдземний лабiринт, у якому навiть кров холоне в жилах — так там зимно. Поки в мене не було роботи, я цiлими днями тiльки те й робив, що будував свої здогади з приводу побаченого, i навiть погано спав ночами, тому що менi снилися цi люди — фанатики або генiї. Чи любили вони? Чи боялися смертi? Чого хотiли?

Мiсцевi жителi, мої сусiди, з якими я iнодi зустрiчався в пабi й перекидався незначущими фразами, були байдужiшi до всiх цих загадок. I якщо зiницi їхнi й загорялися, то лише при згадцi про золотого сокола… Першим цю iсторiю оповiв менi Аль Венетто — господар пабу, в якому я став завсiдником iз першого ж дня перебування на Мальтi. У його версiї легенда звучала приблизно так. Коли 1530 року лицарi-iоаннiти, блукальцi й вигнанцi, одержали притулок на Мальтi з рук iспанського короля Карла I, платою за цю кам’янисту дiлянку, закинуту в Середземномор’я, той призначив одного мисливського сокола, якого лицарi повиннi були надсилати йому щороку. Впiймати й вишколити такого птаха на тi часи було справою вельми складною. До того ж, острiв лицарям не сподобався — тодi це взагалi була непривiтна скеля в морi без жодної рослини й пристойного житла. Але згодом iоаннiти, вони ж — лицарi Мальтiйського Ордену, освоїлися, навчилися давати раду стихiї, набудували мiст-фортець i так полюбили свою нову батькiвщину, що надiслали королю справдi лицарський подарунок: золотого сокола iз дiамантовими очима, iнкрустованого смарагдами, рубiнами й топазами. По дорозi в Iспанiю на корабель напали пiрати, потопили його, i золотий сокiл зник. Це сталося неподалiк вiд берегiв Мальти, тому багато тутешнiх мешканцiв дотепер уважають, що варто тiльки винайняти катер i водолазiв, як затонула коштовнiсть буде в їхнiх руках.

Наслухавшись цих байок, я й сам мiг би стати одним iз мисливцiв на золотого сокола i шукати його до кiнця днiв своїх. Усе-таки це набагато краще, нiж купувати лотерейнi квитки. Але я давно втратив смак до пошукiв пригод. Хоча золотий сокiл снився менi не рiдше, нiж мегалiтичнi храми…

А вже потiм, окрiм вiзка, пляшок i банок iз засобами для миття, якi миготять перед очима, менi практично нiчого не снилося. Та й легенду про сокола в кожному пабi розповiдали по-своєму, i я зовсiм заплутався.

Отже, пiсля роботи я найчастiше їду в ресторанчик пообiдати. Можна було зробити це й у Сент-Джулiансi, але я не люблю гамiрних мiсць — а тут цiла вулиця, на якiй ресторани щiльно туляться один до одного. I дуже багато рiзних запахiв. А на запахи я реагую, як мисливський пес.

Зазвичай я рушаю в Марсальфорн чи Рабат. У першому мiстечку в мене є улюблений ресторанчик з винарнею у внутрiшньому дворику мiської ратушi. Зовнi це звичайний двiр, обгороджений дерев’яним парканом, оповитим виноградом, усерединi — доволi респектабельний ресторан зi столами на вiдкритому повiтрi й у затемненому, стилiзованому «пiд старовину», павiльйонi. Господар Марiо привiтно посмiхається менi й запитально киває головою: «Як завжди?». У моє «як завжди» входять равiолi з начинкою з овечого сиру «рiкотта» i свiжої петрушки з томатним соусом та базилiком (це «перше»), спрут iз салатом — на «друге» i касателла (тутешнiй сирний пирiг) на десерт. Усе це, природно, супроводжується пляшкою «Пiно Ґрiджо» — сухого фруктового вина. Потiм я випиваю з порцелянового «наперстка» два ковтки наймiцнiшої кави. На все це витрачаю п’ятнадцять лiр — суму, можливо, завелику для туристiв iз колишнiх соцкраїн, але цiлком прийнятну для такого третьосортного роботяги-гурмана, як я. Адже особливо витрачатися менi нема на що.

У Рабатi я вiддаю перевагу м’ясу — тушкованому у винi кроликовi або ягнятi з грибами. За тривалим обiдом минає двi-три години (тут усе за традицiєю готується на повiльному вогнi, й у цьому є особливий кайф — мiж перемiнами страв можна почитати газету й помiркувати про життя, спостерiгаючи за галасливими компанiями туристiв), а там i до вечора рукою подати. У своєму Пачевiлi я ще встигаю випити пива в пабi чи зайти в кiнотеатр, а потiм (якщо є настрiй, а головне — бажання) забiгти до Марiї де Пiнта, дiвчини, що працює гiдом у сусiдньому готелi. Iнодi я думаю: якщо остаточно осяду тут, одружуся на нiй. А, може, й не одружуся…


***

У наступному номерi все гаразд. Одразу видно, що тут живе солiдний пан: навiть зубна щiтка — на своєму мiсцi, у скляночцi, використанi серветки, як i належить, складенi в целофановий пакетик. Я замiняю рушники й халати, проводжу по чистiй пiдлозi пилотягом i розправляю штори. У лазничцi пахне гарним одеколоном (очевидно, вiд Кензо) i — жодного недопалка.

У гостя добротне шкiряне взуття — кiлька пар вишикуванi акуратно на поличцi в передпокої. З таким самим педантизмом розкладенi на прилiжковiй тумбочцi газети, верхня з яких — «Daily news». Менi було б цiкаво попорпатись у цьому стосi, але я не маю права навiть доторкнутися до нього. Погляд мiй падає на фотографiю, що стоїть у рамцi на столi (в американцiв прийнято скрiзь тягати з собою зображення своїх родичiв) — прямо на мене дивиться нiжний виводок рiзностатевих пiдлiткiв, що оточили пишну блондинку невизначеного вiку. За їхнiми спинами виднiється двоповерховий котедж iз басейном — такi хатинки часто показують у мильних мелодрамах. Газони неправдоподiбно зеленi, небо неправдоподiбно блакитне, посмiшки — бiлозубi, немов приклеєнi до облич. Я перевертаю рамку й читаю: «З татусем — душею завжди!» — i обережно ставлю фото на мiсце.

Цiкаво, як би пiдписала менi знiмок Ася, наша зi Свiтланою донька? От кого я пам’ятаю завжди, i цей спогад — неначе ляпас. Вона, мабуть, мене ненавидить не менше, нiж її мама. Хоча зовсiм не пам’ятає… Напевно, я завинив перед нею тим, що не такий, як цей пан iз 705-го номера. Тодi, можливо, i в мене б на столi стояла така сама фотка — «З татусем…»

Замiсть цього я зробив безлiч неправильних i незрозумiлих крокiв. Адже в мене була пристойна освiта, у дипломi (цiкаво, де зараз цей папiрець?) моя спецiальнiсть означена як «програмiст», я грав у професiйнiй рок-групi, писав тексти до пiсень i статейки в центральну пресу, ховав у своїй квартирi макову соломку, працював у котельнi, сидiв у ментiвцi, брав участь у мiтингах, намагався органiзувати свiй бiзнес. Поринати в цi спогади в мене немає жодного бажання. Це було iнше життя. Я зрозумiв одне: якщо ти невдаха, тобi нiде нiчого не свiтить, хоч куди втiкай вiд себе. I все-таки прибирати в готелi ТУТ краще, нiж пiдмiтати пiдворiтнi ТАМ. Очевидно, я народився «покоївкою». I не соромлюся цього.

Пiсля кiмнати респектабельного пана я переходжу в сусiдню. У нiй iще зберiгся запах кави й легкий аромат жiночих сигарет «Vogue». У кошику для смiття — порожня пляшка з-пiд лiкеру «Моцарт» i обгортка вiд шоколадки. Тут теж, зрештою, чисто. У лазничцi розвiшено з десяток трусикiв-стрiнґiв, два купальники. На лiжку розкиданi лазернi диски — Хулiо Iґлесiас, Рамштайн, Мобi, Шакiра, англомовна Алсу. Вмiст косметички висипано на туалетний столик — очевидно, господарка квапилася. Ймовiрно, на екскурсiю. Сьогоднi групу англiйцiв везуть на Ґозо. Я єхидно посмiхаюсь, уявляючи, яку чергу до порома вони вистоять на сонцi, перш нiж їх вивалять на пляж у Меллiхе Бей. Пляжiв тут практично немає. Якщо хочеш, можеш купатися в готельному басейнi, а узбережжя скрiзь кам’янисте, з важким спуском. Щоправда, мене це не зупиняє. Навпаки, я люблю камiння й ненавиджу гладенькi пiщанi пляжi. У мене взагалi алергiя на все правильне. Правильно я буду лежати тiльки в трунi!


***

Напевно, це й зблизило нас iз Джейком Стейнбеком.

Джейк такий самий пофiгiст, як i я. Ми познайомилися на вулицi у Вашингтонi. Я щойно прилетiв з Едмонтона, й у моїх вухах iще дзенькав високий Сержiв голос: «Ти — повний кретин! Куди тебе несе? Через рiк ти будеш мати пристойний будинок. Чого ти ще хочеш? Чи ти думав, що тут не треба горбатiти?! Гадаєш, у Штатах на тебе дуже чекають?» Але я був заражений бацилою бродяжництва, таким собi комплексом Агасфера, i мене вже понесло. Одне слово, «вiтер волi вдарив йому в голову».

Америка ввiйшла в мене давно — як кiлька дiагнозiв п’ятнадцяти-двадцятилiтньої давнини: «джинси», «бiтли», «Селiнджер», а потiм так само швидко вивiтрилась услiд за мелодiєю «Наутiлуса» — «Гуд бай, Америко, о-о!» Я ще пам’ятав цю дивну тугу за краєм, де не був нiколи. Першого ж дня у Вашингтонi (тодi в мене ще були якiсь грошi, заробленi в телекомунiкацiйнiй компанiї) я засвiдчив своє перебування на континентi, купивши кiлька статуеток племенi майя китайського виробництва i зробивши характерний знiмок — навпочiпки на брукiвцi перед Вайт-хаузом. Мене здивувало скупчення народу в скверi перед резиденцiєю Президента — здається, мiтингували турки. Тут же, зовсiм не звертаючи уваги на «народнi хвилювання», iншi громадяни здiйснювали вечiрнiй моцiон i займалися вправами прямо на травичцi акуратно пiдстрижених газонiв. Мiж ними снували моторнi вивiрки дивного сiрого кольору, якi нагадували пацюкiв. Утiм, пацюки теж були, вони шарудiли в кущах бiля численних пам’ятникiв. Лiтня вгодована негритянка (пiзнiше я дiзнався, що обiзвати мурина негром — найбiльша образа, краще говорити «чорнi»), угледiвши мене, жалiбно заголосила, протягаючи до мене руку з картонною коробкою, в якiй задзвенiв дрiб’язок: «Сер, сер, плiз…» Не встиг я вчинити акт милосердя, кинувши їй кiлька центiв, як за пазухою в муринки задзвенiла мобiлка. Забувши про мене, вона вiдразу щось весело забелькотiла в слухавку.

Контрасти чатували на кожному кроцi: просторi вулицi з адмiнiстративними монументальними будинками (якi дуже нагадували будiвлi часiв сталiнiзму) й iдилiчнi приватнi котеджики за вишуканими низенькими парканами, порожнеча вулиць i безлiч готелiв, осяяних усiма кольорами веселки. Я зовсiм не уявляв, що буду тут робити, окрiм як здихати вiд туги, — аж доки на перетинi «стрiт» i «авеню» (номерiв не пам’ятаю) зупинився бiля вуличного саксофонiста. На мiй шалений подив, вiн грав джазову версiю хоралу Баха! Уперше ця рiч пролунала в серединi 60-х у виконаннi музиканта i кандидата якихось там наук Новосибiрського унiверситету Володимира Виттиха — у мене зберiгся батькiвський запис того скандального джазового концерту, i саксофоннi пасажi мiцно врiзалися в дитячу пам’ять.

Почути їх тут у виконаннi негра — це абсолютна фантасмагорiя… Я завмер, як укопаний. Звуки музики запахли гречаною кашею з молоком, батькiвським одеколоном «Шипр» i бузком, який буяв у нашому дворi. Негр, звичайно, грав по-своєму. I хорал так не в’язався з його червоною плетеною шапочкою, зеленим шарфом i широкими зашмульганими штанами.

— Звичайно, це не Дейв Брубек, але цiлком пристойно… — почув я голос поруч iз собою.

Бiля мурина стояло тiльки двоє роззяв — я i неохайний на вигляд хлопець, пошарпанiсть якого, втiм, при уважному розглядi коштувала вельми недешево. Я зиркнув на нього i зрозумiв, що вiн вирiшив продемонструвати свої знання саме передi мною.

— Дейв Брубек як джазовий пiанiст нiчого не вартий без саксофона Ван Крайтена, — нiби мiж iншим парирував я. — Голландцi взагалi великi фантазери…

Хлопець поглянув на мене з цiкавiстю. Менi теж було незвично перекинутися словом з незнайомцем, тому що тут зовсiм не прийнято звертати один на одного увагу. Посмiхатися на всi тридцять два — так, безупинно повторювати «iкск’юзмi» — будь ласка, а от звертатися до незнайомцiв… На це був здатний тiльки Джейк Стейнбек. I йому тут було так само хрiново, як i менi, з тiєю лише рiзницею, що ввечерi, пiсля концерту в нiчному клубi, вiн летiв у свiй Лос-Анджелес.

Природно, вiн потяг мене з собою. По дорозi ми зупинялися в трьох пабах, запекло сперечаючись про переваги фрi-джазу i принципи iмпровiзацiї, я щось молов про Лундстрема i Кролла, а вiн iз пiною на губах вiдстоював новаторство Орнетта Колмана. Одне слово, наприкiнцi вiн раптом зовсiм непатрiотично запитав:

— А що ти робиш у цьому довбаному мiстечку? Тут нудно. Їдьмо зi мною в Лос-Анджелес.

Якби я писав роман, то наступним рядком було б: «…i ми поїхали в Лос-Анджелес»…


***

Я вже звик спати по п’ять-шiсть годин. Прокидаюся досить легко, гнаний страхом спiзнитися на ранкову перевiрку. Пан Нiколас Пiро, наш педантичний розпорядник, не любить, коли хтось iз покоївок запiзнюється. I терпiти не може запухлих заспаних облич — за це не раз дiставалося моїм колежанкам. Але тiльки не менi.

На моєму обличчi практично нiколи не буває вiдбиткiв бурхливої ночi. Зате мої мальтiйськi подруги вранцi постiйно позiхають у кулачки й на ходу пiдфарбовують вуста. Менi подобаються мальтiйки, хоча їхнi обличчя зазвичай такi схожi одне на одне: смаглявi, трохи видовженi, з мигдалевими очима i бровами-дугами. Майже всi вони — чорнявки.

Деякi з моїх спiвробiтниць ще й навчаються в унiверситетi. Марґо й Елiзабет — на медичному факультетi, Сiбiлла — майбутнiй журналiст, iншi, тi, що старшi, закiнчили щось на зразок нашого технiкуму готельного господарства i, звiсно, гнуть кирпу. Сiбiлла — єдина, хто завжди говорить зi мною англiйською, знаючи, що мальтiйська моя ще кульгає. Це Сiбiлла навчила мене iдеально вирiвнювати краї ковдр i натягати наподушники, спочатку вивернувши їх. До всiх цих премудростей я б нiколи не дотумкав самотужки.