— Дякую, ви першорядна асистентка.

Вона трохи зашарілася.

Господи, та що ж це в ньому таке?! Він наче чарівна чужопланетна істота, що прилетіла на хвості комети й приземлилася на доріжці коло її будинку.

«Чому я не можу нічого відповісти на його подяку? — думала вона. — Поряд із ним я видаюсь якоюсь роззявою, хоч у тому, звісно ж, нема його провини. Річ не в ньому, а в мені. Я просто не звикла спілкуватися з людьми, чий мозок працює так швидко».

Роберт заліз у воду й перебрався на другий берег. Вона перейшла через міст із синім рюкзаком у руках і стала позад нього — щаслива, незбагненно щаслива. Була якась енергія, особлива наснага в тому, як він працював. Він не чекав, доки природа розкриється перед ним, а м’яко розкривав її сам, надаючи їй форм згідно з власним баченням, що склалося в його уяві.

Він підбивав під себе сюжети і, озброєний найрізноманітнішими об’єктивами, плівками, а подеколи й фільтрами, протистояв мінливому світлу. Кінкейд не просто опирався природі — він панував над нею за допомогою розуму й майстерності. Так, як фермери панують над землею за допомогою добрив та бульдозерів. Проте він змінював природу зовсім непомітно, залишаючи все по собі в первозданному вигляді.

Вона дивилася, як джинси туго обтягають його стегна, коли він стає навколішки. Як блякла джинсова сорочка прилипає до спини й сиве волосся розсипається поверх комірця. Як він сідає навпочіпки, щоб відрегулювати апаратуру. Вперше за своє довге життя Франческа відчула, як проступає між її ніг гаряча волога від самого погляду на чоловіка. І тоді вона звела очі до вечірнього неба й глибоко зітхнула, слухаючи, як Роберт тихо кляне застряглий фільтр, що ніяк не відкручується від об’єктива.

Чавкаючи гумовими чобітьми по воді, він побрів на той берег, де стояли автівки. Тим часом Франческа рушила по критому мосту на протилежний. Тільки-но вона вийшла з-під даху, чоловік присів, націливши камеру на неї. Затвор клацнув. Він звів його знов і сфотографував її ще раз, потім ще, поки вона йшла до нього по доріжці. Франчесчині губи самі собою розпливлись у збентеженій усмішці.

— Не хвилюйтеся, — всміхнувся він у відповідь. — Я не використовуватиму цих знімків без вашої згоди. Гаразд, на сьогодні досить. Я заїду до мотелю і, перш ніж знову вийти у світ, трохи вмиюся.

— Робіть, як знаєте. Але я можу запропонувати вам і рушник, і душ, і насос, і все, що захочете, — промовила вона тихим і серйозним голосом.

— Що ж, це чудова ідея. Зараз навантажу обладнання на Гаррі — це мій пікап — і поїду слідом за вами.

Франческа сіла за кермо новенького Річардового «форда», вивела машину з-під дерев і виїхала на дорогу, залишивши міст позаду. Незабаром вона повернула праворуч і попрямувала до Вінтерсета. Не доїхавши до міста, вона збочила на південний захід — у бік свого будинку. Курява здіймалася така густа, що вона не бачила, чи котить Роберт слідом за нею, чи ні. Хоч одного разу на повороті їй таки здалося, що позаду на відстані милі блимнули вогні пікапа на ім’я Гаррі.

Мабуть, це й справді був він, бо Франческа почула брязкіт мотора на доріжці відразу ж після того, як прибула сама. Джек гавкнув, проте миттю втихомирився, пробурчавши, либонь, собі під носа: «А-а! Той самий хлопець, що й учора. Мабуть, усе гаразд».

Кінкейд зупинився на мить, щоб привітатися з собакою.

Франческа вийшла на задній ґанок.

— У душ?

— Це було б чудово. Показуйте, куди йти.

Вона відвела його нагору до ванної кімнати, яку на її рішучу вимогу обладнав Річард, коли діти трохи підросли. Це був один з небагатьох випадків, коли Франческа твердо стояла на своєму. Вечорами вона подовгу любила ніжитися в гарячій ванні й не хотіла миритися з тим, що в її приватних володіннях повсякчас товчуться підлітки. Річард користувався іншою ванною. Він казав, що почувається незручно серед усіх цих жіночих дрібничок. «Тут забагато мотлоху», — раз у раз повторював він.

Потрапити до ванної можна було лише через їхню спальню. Жінка відчинила двері й зайшла туди, щоб дістати рушник і мийку з шафки під раковиною.

— Можете брати все, що захочете. — Вона всміхнулася, злегка прикусивши нижню губу.

— Я можу позичити у вас трохи шампуню? Мій залишився в мотелі.

— Звісно. Ось, вибирайте. — Вона виставила на столик три різні початі флакони.

— Дякую.

Роберт кинув свіжий одяг на ліжко, і Франческа помітила штани кольору хакі та білу сорочку, а також сандалії. Ніхто з місцевих чоловіків не носив сандалій. Останнім часом деякі містяни, ідучи грати в гольф, надягали бермуди, але тільки не фермери. А вже щоб узути сандалії — ніколи!

Вона спустилася сходами вниз і почула, як нагорі зашуміла вода. «Він уже голий», — подумала вона, і внизу живота знову дивно залоскотало.

Уранці, зараз-таки після його дзвінка, Франческа їздила за сорок миль до Де-Мойна й зайшла там до крамниці спиртних напоїв. Не маючи досвіду в таких питаннях, вона попросила продавця, щоб той запропонував їй добре вино. Однак продавець знався на винах не краще за неї, тобто зовсім нічого не тямив у них. Тож Франческа почала роздивлятися на пляшки, аж поки натрапила на етикетку з написом «Вальполічелла». Вона пам’ятала цю назву з далекого минулого. Сухе італійське червоне вино. Жінка купила дві пляшки і ще бренді, почуваючись у полоні життєвих зваб.

Потім Франческа подалася в середмістя наглянути собі нову літню сукню. Їй упала в око блідо-рожева з тонкими бретельками. Вона мала глибокий викот на спині й не менш виразний спереду, аж видно було верх грудей. На талії сукня стягалася вузьким паском. А ще жінка купила нові білі босоніжки — дорогі, з плоскою підошвою та вишуканими ремінцями ручної роботи.

Пополудні вона начинила перці пастою з коричневого рису, сиру, томатного соусу й дрібно посіченої петрушки. Крім того, зробила нехитрий салат зі шпинату, спекла кукурудзяний хліб, а на десерт приготувала яблучне суфле. Усі страви, за винятком суфле, вона поставила в холодильник.

Далі Франческа швидко вкоротила сукню до колін. Недавно в журналі «Де-Мойн реджистер» вона прочитала, що така довжина — найпопулярніша цього літа. Зазвичай мода й усе пов’язане з нею видавалися жінці дурницями: люди поводилися, наче вівці, потураючи примхам європейських дизайнерів. Але ця довжина личила їй, і вона заходилася підрублювати поділ.

З вином виникла проблема. Тутешні мешканці тримали його в холодильниках, проте в її рідній Італії так ніхто не робив. І все ж залишати вино на столі не годилося, бо в кухні було занадто тепло. Тоді вона згадала про комору над дзвенючим джерелом. Улітку температура там не перевищувала шістдесяти градусів Фаренгейта[6]. Жінка віднесла пляшки туди й поставила попід стінкою.

Душ нагорі стих, і тієї самої миті задзвонив телефон. Це був Річард, з Іллінойса.

— У тебе все гаразд?

— Так.

— Бичка Керолін оцінюватимуть у середу. Та й у четвер буде ще на що подивитися. Тож чекай на нас у п’ятницю, пізно ввечері.

— Гаразд, розважайтеся. І ведіть машину обережно.

— Френні, з тобою справді все гаразд? Твій голос якось химерно звучить.

— Зі мною все добре. Це просто спека. Після ванни почуватимуся краще.

— Гаразд. Переказуй від мене привіт Джекові.

— Авжеж, неодмінно, — вона глянула на Джека, який розлігся на цементній долівці посеред заднього ґанку.

Роберт Кінкейд спустився сходами й зайшов до кухні. На ньому були біла сорочка з відстібним комірцем, із закачаними над ліктями рукавами, легкі штани кольору хакі, коричневі сандалії та срібний браслет. Два верхні ґудзики чоловік не застебнув, тож у просвітку виднів срібний ланцюжок. Волосся, ще вологе, було охайно розчесане на проділ. Жінка з подивом позирала на його сандалії.

— Я лише віднесу свій мотлох до пікапа й заберу обладнання, щоб трохи почистити його.

— Гаразд. А я тим часом піду у ванну.

— Візьмете з собою пива?

— Залюбки, якщо ви маєте зайву пляшку.

Спершу Роберт приніс свій холодильник, витяг звідти пиво й відкоркував пляшку. Франческа дістала дві високі склянки, що цілком могли правити за пивні кухлі. Потім він пішов до автівки по камери, а жінка взяла своє пиво й піднялася нагору. Вона відразу помітила, що Роберт вимив за собою ванну. Тоді налила собі гарячої води і, поставивши склянку з пивом на підлогу, почала милитися й голитися. Він був тут лише кілька хвилин тому. Вона лежала там, де вода щойно омивала його тіло, і це видавалося їй надзвичайно еротичним. Майже все, що стосувалося Роберта Кінкейда, викликало в неї тепер солодку знемогу.

Чомусь така проста річ, як склянка холодного пива у ванні, створювала ефект вишуканості. Чому вони з Річардом так не живуть? Почасти причиною тут інерція роками виробленої звички. Так буває, либонь, у кожному шлюбі, в усіх взаєминах. Звичка робить усе прогнозованим, у чому теж є свій козир, і Франческа добре знала це.

А ще вони мали ферму, яка, наче безпорадний хворий, потребувала постійної уваги, дарма що більшість робіт тепер виконувала техніка, замінивши людську працю чи значно полегшивши її.

Але було ще дещо. Одна річ — прогнозованість, друга — страх перед змінами. А Річард якраз і боявся змін, будь-яких змін у їхньому подружньому житті. Він зовсім не хотів про це говорити. І про секс теж. Чуттєвість видавалася йому небезпечною й непристойною.

І він був такий не один. Звісно ж, не з власної вини. Що за перешкоду звели тут на шляху до свободи? Не лише на їхній фермі, а взагалі в культурі сільського життя. А може, й у міській культурі так само. Кому потрібні ці всі стіни й бар’єри, що не дають розвиватися відвертим, природним взаєминам між чоловіком та жінкою? Чому треба відмовлятися від близькості, позбавляти себе еротики?

У жіночих журналах не раз обговорювали ці теми. І жінки почали плекати надії як щодо свого законного місця у величній структурі буття, так і щодо таїнства у власних спальнях. Чоловіки, подібні до Річарда, — а таких, Франческа гадала, більшість, — відчували в цьому загрозу. Якоюсь мірою жінки вимагали від чоловіків бути водночас поетами й палкими, пристрасними коханцями.

Жінки не бачили в цьому суперечності. Проте для чоловіків вона була очевидна. Чоловічі роздягальні й парубоцькі вечірки, клуби та більярдні формували певний набір рис самця, який не потребував ані поезії, ані інших тонкощів. А що еротика, на Франчесчине глибоке переконання, належала саме до тонкощів і становила окрему форму мистецтва, то їй не було місця в плетиві їхніх з Річардом життів. Отже, хитрий завчений танець тягся про людське око, дозволяючи чоловікам і надалі тримати дистанцію, поки жінки округу Медісон ночами зітхали й відверталися обличчям до стіни.

А в Роберті Кінкейді жило щось таке, що відразу дало йому змогу збагнути все. Франческа була впевнена в цьому.

Вона зайшла до спальні, обтираючись рушником, і глянула на годинник. Початок одинадцятої. Спека не спадала, але ванна освіжила жінку. Відчинивши комод, Франческа дістала нову сукню.

Своє довге чорне волосся вона зібрала на потилиці й сколола сріблястою шпилькою. Срібні сережки у формі великих кілець і широкий срібний браслет, що вільно ковзав по її зап’ястку, вона теж купила вранці у Де-Мойні.

І знов парфуми «Пісня вітру». Трохи помади, на півтону світлішої за колір сукні. У дзеркалі відбивалося латинського типу обличчя з високими вилицями. Від довгої праці надворі в шортах і майці її шкіра взялася засмагою, яка ефектно відтіняла нове вбрання, а вкорочена сукня відкривала пречудові стрункі ноги.

Франческа поверталася перед дзеркалом то одним боком, то другим. «Здається, краще й бути не може», — подумала вона. А тоді, задоволена з себе, промовила нишком:

— Що ж, непогано.

Роберт Кінкейд допивав другу пляшку пива й перепаковував камери, коли вона зайшла до кухні. Він звів на неї очі.

— Господи! — тихо сказав він.

Усі його почуття, усі шукання й роздуми — одне слово, все, що сповнювало його життя, злилося докупи в цю хвилину. І він закохався у Франческу Джонсон — дружину фермера з округу Медісон у штаті Айова, уродженку Неаполя, яка переїхала сюди багато років тому.

— Я хотів сказати… — його голос злегка тремтів і хрипів. — Даруйте мені мою зухвалість, але ви маєте приголомшливий вигляд. Ще й який приголомшливий, щоб я з цього місця не зійшов! Я не жартую. Ви сама елегантність, Франческо, у найвищому розумінні цього слова.

Вона не сумнівалася, що його захоплення було щирим. І Франческа розкошувала в тому захопленні, купалася в ньому, поринаючи з головою. Воно заходило в усі пори її тіла, немов ніжний єлей з рук далекого божества, що покинуло її багато років тому і повернулось аж тепер.

І тієї самої миті вона закохалася в Роберта Кінкейда — фотографа-письменника з Беллінгема в штаті Вашингтон, власника старого пікапа на ім’я Гаррі.