— Це небезпечно, — сказав вiн. — Я й сам не бував далi вiд другого повороту. Можна не повернутись… У вiйну мiй батько переховував тут пiвмiста, а нинi син улаштовує дискотеки…

Я скуштував кiлька рiзновидiв вин, особливо налягаючи на «Шардоне». Вона теж пила його…

— Я чув, що хтось приїхав домовлятися про постачання цього вина за кордон, — нiби мiж iншим сказав я.

— Невже? — здивувався господар. — Я нiчого про це не знаю.

Бiльше говорити не було про що. Я шукав нагоду вiдiслати його нагору. Раптом у пiдвал спустилася група туристiв, i господар побiг до них. Скориставшись iз метушнi, я пiрнув пiд турнiкет i зробив кiлька швидких крокiв уперед — темрява вiдразу ж заковтнула мене.

Я давно не вiдчував справжнього холоду, з того часу, коли бовтавсь у вiдкритому морi. З теплих речей у мене була тiльки легка курточка з вовняною пiдбивкою. А тут менi раптом стало дуже зимно. Стiни лазу були круглими, вологими i гладенькими. В темрявi я не мiг просуватися далi i просто присiв навпочiпки, замружившись… Вогкiсть i крига проникали в мене. Я навiть почув завивання хуртовини, свист вiтру i шкрябання вкритих ожеледдю гiлок по склу…

…Коли все це закiнчиться, знав я, над ранок сад буде бiлим i пухнастим, як цукрова вата. Треба буде вдягти шапку, взутися в чоботи i вийти в молочний запах першого снiгу, за легку завiску, що огортає свiт прохолодним серпанком. Можна буде пiдiйти до грона пiдмерзлої калини i «склювати» її прямо з куща, обпалюючи губи кислувато-гiрким, таким не схожим на iншi, соком. Я робив так у дитинствi. Можна вiдламати вiд ринви бурульку й уявити, що це — льодяник. Бурульки, зацукрованi iнеєм, здавалися менi надзвичайно смачними. Можна засiсти за телефон (це вже пiзнiше, в мiстi) i скликати приятелiв. А потiм, у лiсi, на морозi, палити вогнище, пити крижану горiлку i хрумкотiти солоними огiрочками. А тодi горлати пiснi, цiлуватися з якоюсь незнайомою, але дуже гарною дiвчиною. I до нестями закохатися, не перекинувшись iз нею жодним словом. Тому що в порiвняннi з вогнем, снiгом, вiтром, щоками i вустами, якi горять, слова не мають жодного значення. Дiвчина буде схожою на ту, з бару, тiльки я побачу її очi — карi чи блакитнi (краще — синi з зеленинкою, як вода в морi) i вдихну запах її волосся, темного або свiтлого — однаково…

А потiм… Потiм ми повернемося додому. По дорозi я куплю примерзлi й дуже дорогi троянди, шампанське й цукерки «Асортi» вiд кондитерської фабрики «Зоря» (якщо вона ще iснує).

Я сидiв, притулившися спиною й потилицею до стiни, поглинутий галюциногенною дрiмотою. Мiй подих потроювало вiдлуння. Попереду й позаду — нiч, поруч — друзi, Дмитро i Сергiй…

— Ну, що, брате? Вставай, пора… — говорив Дмитрик.

— Вiн зовсiм закляк, — говорив Сергiй. — Прокидайся, друже… Дорога назад неблизька…

— Назад узагалi немає дороги, — говорив Дмитрик. — Повiр… Просто треба рухатися. Рухатися за чим-небудь. За часом, за вiтром, за нiччю…

— Старiсть, брате, вiднiме й це… — говорив Сергiй.

— Якщо ти мене чуєш, значить, ти не тут… — раптом сказав Дмитрик.

Не тут, подумав я, де — НЕ ТУТ? Не тут — виходить, ТАМ? А де — там? А що є ТАМ?

— Що є там, Дмитрику? — запитав я i розплющив очi.

— Агов! — почулося з винарнi. — Ви все-таки мене не послухалися! Що ви там робите? Виходьте!

До мене йшов господар, вогник його сигарети блимав, як зiниця звiра.

— Не турбуйтеся. Менi було цiкаво, куди веде цей лабiринт.

Господар пiдiйшов до мене:

— Там далi — рiв iз водою, водойма. Ходiмо. Вам тут нема чого робити. Я не пускаю сюди туристiв.

Я вийшов у зал. Доїдати ягнятину менi не хотiлося. Щоб якось заспокоїти засмученого офiцiанта, залишив щедрi чайовi. На вулицi стояла спека. Ясно-жовтi стiни будинкiв, церков i фортечних стiн, пiдсвiченi сонцем, здавалися вилiпленими з глини. Вони вбирали в себе свiтло й тепло, немов бурштин, i так само, як цей дивний камiнь, були живими. До них можна було прикладатися вухом, як до морських мушлiв, i слухати законсервований шум часу. Але про що вони могли повiдати менi?

Я хотiв назад у льох — до Сергiя, до Дмитрика, до зими й заснiженого саду. Де я можу заховатися на цьому островi? Куди приткнутися?

Я ще бездумно поблукав по Асрi.

У дверях акуратних котеджiв стирчали ключi — заходь i бери, що хочеш. Але злодiїв тут не бачили й у страшних снах. Така ось дурня в усiй країнi…


***

Чому Вона не ночувала в готелi? У неї були важливi справи в iншому мiсцi… Втiм, мальтiйцi дуже стриманi у своїх емоцiях — завдяки впливовi культури англiйських колонiзаторiв — i не дозволяють собi зайвого щодо жiнок, якi сюди приїхали. Але ця була ЗВIДТIЛЯ — тобто вiдрiзнялася вiд будь-якої iншої iноземки. Щоправда, я давно не бачив своїх спiввiтчизникiв, а тим бiльше — спiввiтчизниць. I якщо менi доводилося про них згадувати, все частiше спливав якийсь збiрний образ — середнє мiж «кароокою та чорнобривою» натурницею пензля Брюллова i графiчним портретом Ласочки з книжки «Кола Брюньйон».

Американки були блiдi, як мiль, i дратували занадто рiзкою артикуляцiєю, француженки — особливо парижанки — це просто мiф, створений письменниками, голландки занадто широкоплечi й сухорлявi, як гончаки. I всi вони, зустрiнутi мною i пройденi, як пiдручник фiзики, здавалися прiсними, дiловитими й надмiру розважливими.

Я обiйшов iще кiлька барiв. Я не мiг вибратися з цього бiсового Асрi. Я був готовий, як парубiйки в якому-небудь Тунiсi чи Єгиптi, кидатися до кожної жiнки й говорити: «Привiт! Як справи?» Ось як низько я впав сьогоднi! I вже майже ненавидiв Її. За те, що Вона змогла однiєю своєю присутнiстю тут пiдiрвати мене зсередини, роз’ятрити все те, що я так ретельно бетонував усi цi роки. Я — «покоївка», я живу тихо й мирно, нiкого не зачiпаю, нi про що не шкодую. Я — трава, мураха, морський коник, вiтер i нiч… Я хочу жувати свого виловленого на вудку спрута й чистити унiтази щоранку, окрiм вихiдних.

Я хочу їсти шоколаднi яйця на Великдень i пити каву з бабусею О’Тулл.

Хочу плювати зi скелi в море й тупо дивитися за обрiй.

Хочу спати з Марiєю де Пiнта, валятися на пiску посеред Мнайдри, вирощувати квiти в горщиках, вишивати хрестиком, пити козяче молоко й розводити кроликiв. I мовчати. I… як же я втомився вiд усього цього!

Я був п’яний. Як нiколи. Я марив. У мене починалася бiла гарячка. Я був закоханий. Страшенно закоханий. У нiщо. В льодяники, в зубну пасту, в «Трьох товаришiв»…

Спiвчутливий бармен вiдпровадив мене до таксi. Я заледве згадав свою адресу й моментально вiдрубився…


***

«…Це ти, ти була в платтi пiсочного кольору. Якщо це не ти, отже… Отже, у мене щез нюх, i я вже не вовк. Я хочу, щоб це була ти — жiнка-фантом. Я знаю тебе тисячу рокiв. Я знаю, що ти не вмiєш награно стогнати, як у кiно, що ти мовчазна, самозаглиблена й податлива, як вiск, коли сама хочеш цього. Я тужу за тобою. Я тужив за тобою все життя. Ти вмiєш одягати шапку-невидимку, ти — повiтря, в якому так легко дихається.

Ти майнула i зникла — тодi, у дитинствi, а тепер повернулася фантомом, вiдбитком слiду на пiску бiля самої крайки берега. I я хочу зупинити хвилю, щоб устигнути роздивитися цей слiд.

Навiщо ти прийшла? Що тобi потрiбно? Я утiк вiд тебе так далеко, як тiльки мiг. Нас роздiляли моря, повiтря, скелi, безкраї рiвнини. Ми були по рiзнi боки часу. А ти прийшла! Не я, а ти! Тому що виявилася сильнiшою. Ти прийшла — доросла i незнайома, лякаючи i ваблячи. I тiльки моя улюблена книга — НАША улюблена книга — стала паролем, таємним знаком, ключем до iншого життя…»

Усю нiч мене тiпало. Я засинав, прокидався i знову марив.

Вранцi, випивши кави, я помчав у готель. Мене душив сором за хлоп’ячу витiвку з рушником. Метеором я пролетiв iз пилотягом усiма кiмнатами, прибираючи цього разу абияк, щоби скорiше дiйти до 713-го…

Хвилину я тихо постояв перед дверима, прислухаючись. I хоча на ручцi дверей висiла синя табличка, менi здалося, що Вона повинна бути там, а щойно я ввiйду, знов одягне свою шапку-невидимку. Я машинально пригладив волосся, обсмикнув бiлу куртку. Ввiйшов. Спершу здалося, що в номерi безладдя: на журнальному столику — якась їжа, наче тут уночi бенкетувало товариство. Але коли я придивився…

Це був натюрморт у стилi Петрова-Водкiна. Я не повiрив своїм очам! На зiм’ятiй i ретельно розправленiй газетi (це була одна з нечисленних мальтiйських газет, здається — вечiрня) стояла вiдкоркована пляшка «Johnnie Walker’а», поруч — до половини налита ємнiсть (через брак «гранчака» це була склянка для зубної щiтки). Поруч зi склянкою лежав шматок хлiба (не бiлого, що його зазвичай подають у нашому ресторанi, а чорного, житнього, iз супермаркету), на хлiбi лиснiла золотим боком самотня сардинка.

Усе було ретельно (я б навiть сказав — iз художнiм смаком) розставлено, нiбито художник справдi приготував усе це для написання картини. Крiзь нещiльно запнутi штори пробивався тонкий промiнь, який падав у склянку, а вже вiд склянки сiялося медвяне свiтло, вкриваючи нещасну сардинку позолотою.

Я не мiг помилитись: усе це було приготовано для мене. До того ж у номерi, як завжди, було iдеально чисто. Отже, менi давали час на трапезу. Знову здалося, що чую поруч ледь уловимий подих.

— Дякую за запрошення! — якомога невимушенiше сказав я i сiв у крiсло. — Але снiданок мiг бути й вишуканiшим…

«Бевзю! — вiдгукнулася з мого мозку порожнеча. — Це саме те, що тобi потрiбно! Це майже екзотика для тебе, який звик до бiлоснiжних скатертин i серветок!»

— Ну, не такий уже я чистоплюй, — заперечив я, взявши в одну руку склянку, а в другу канапку iз сардиною. — Екзотикою це є скорiше для тебе, якщо ти звикла жити в таких готелях…

«Телепню! Невже ти так вiдвик вiд iншого життя?»

Порожнеча знущалася надi мною, я нiби бачив, як вона знущально показує менi язика.

— От, от, — огризнувся, — в iншому життi — горiлка, а не вiскi, оселедець, а не сардина з бляшанки! I огiрки! I сiль! I сало! Й редька…

«А де ти тут бачив редьку? А оселедця?… I взагалi, хiба в цьому суть?…»

— А в чому ж?

«У тому, що на тебе чекає снiг… Пам’ятаєш, як у фiльмi «Бiг»?»

— Не дочекається! — я залпом випив зi склянки й зажував канапкою. — Ваше здоров’я!

«Пий, пий, недоумку. Тут тобi не загрожує стати бомжем, збирачем пляшок. Тому — хоч залийся! Що хотiв, те й маєш…»

— У тебе є iншi пропозицiї?

«А чого хотiв би ти? Втiм, ти ж розумаха… Скiльки недовивчених мов блукає в твоїй головi!… А скiльки професiй маєш! Ти ще молодий, ти ще не розучився хотiти. Ти багато про що довiдався. Але є одне, що пройшло повз тебе…»

— Що це?

«Любов…»

— У мене є донька… Там…

«…i ти двiчi грiшник: дiти, народженi без кохання, не бувають щасливими. Винен ти».

— Можна менi закурити? — запитав я й дiстав пачку «Camel’a».

«Не боїшся, що тут залишиться запах диму?…»

Я боявся. Й тому заховав сигарети в нагрудну кишеню.

«Бачиш, ти всього побоюєшся. Ти — зразковий службовець. Ти — справжня покоївка».

— Гаразд, — сказав я, — а кому я взагалi потрiбен?

«А ти пробував бути комусь потрiбним? Чи ти вiдразу чекаєш прибутку? Але це не товарно-грошовi вiдносини! Та жiнка, з якою ти так легко розбiгся…»

Стоп! Менi здавалося, що я говорю з Нею, але Вона не могла знати про Марiю де Пiнта! Отже, я говорив сам iз собою. Але що хотiла сказати Вона, залишивши менi цей «натюрморт»? Можливо, таке: «Ми з тобою однiєї кровi: ти i я. Як у «Мауглi», пам’ятаєш? Якщо це сказати вогневi — згасає. Якщо це сказати звiровi — не вкусить. Якщо це сказати ножу — вiн не прохромить твої груди. О, я знаю, щo таке — їсти ковбасу з газети й обпiкати горло розведеним спиртом. Знаю, що таке поминати товариша i втрачати близьких. Знаю, що сита самотнiсть iнодi гiрша, нiж важкий бiг заснiженою рiвниною, на якiй немає жодного для тебе запаленого вогника. Але принаймнi ти рухаєшся, вiдтак — живеш. Можна вмерти в русi. Проте це краще, нiж у чужому лiжку, на чужiй землi. Менi так здається… Хоча, може, я й помиляюся».

Я iз вдячнiстю дожував сардинку. Потiм помив склянку, поклав на мiсце зубну щiтку, прибрав газету i пляшку. Сьогоднi я не хотiв шукати книжку — вже згадав, що в нiй далi: розлука, хвороба, смерть у горах… Я згадав це так чiтко i пронизливо, начебто читав не двадцять рокiв тому, а вчора.

Ми посварились i помирилися. Рушник, що його я зав’язав вузлом, був акуратно розправлений i висiв у лазничцi. Менi захотiлося перепросити гостю. Я збiгав до ресторану… Поставив на журнальний столик пляшку червоного вина, тоненьку чарочку, розсипав шоколадне печиво, прилаштував у вазi темно-пурпурову троянду, зiрвану з готельної клумби. Оглянув усе це. Чогось бракувало… «Ми з тобою однiєї кровi…»