Що б це означало? Я порпався в кишенях: сигарети, запальничка, ключ… I зняв iз шиї хрестика. Вiн був дуже простим — коли мене хрестили, дiд (Царство йому Небесне!) виточив його з перламутрового ґудзика вiд бабусиного халата. I зробив це майстерно, хрест не зламався впродовж моїх тридцяти семи рокiв. Я замiнював тiльки ланцюжка. Зараз вiн був срiбний, трохи потемнiлий. Я поклав хрестика на стiл поруч iз трояндою.

Час iти. На порозi я озирнувся: що сказав їй? «Так, ми з тобою однiєї кровi. Тому що виросли на однiй землi, проклятiй Богом, але єдинiй для тих, хто навчився любити її. Вона вiдкидала нас, а ми поверталися. Ми борсалися в її багнi, збиваючи пiд собою твердiнь. Борсались, аж поки вона дозволила нам побачити iнший свiт. Вiн був прекрасний i солодкий. У ньому пахло чудовими парфумами, в ньому смажилися рiздвянi iндички й пеклися смачнющi струделi. У ньому жiнки й чоловiки не кривдили одне одного, а дiти писали зворушливi послання на зворотах своїх знiмкiв. У тому свiтi вмiли голосно смiятись i приховували свої проблеми, у ньому вiрили в те, що Бог забирає всiх на небо, i тому не ридали на цвинтарях. У ньому кожна рiч i кожна людина мали своє мiсце. Лише ми шукали його пiд сонцем. Вiд цього в нас виросли iкла й пазурi, а тiло вкрилося шерстю. Через це ми ненавидимо сьогодення — хоч яким би воно було — i любимо згадувати минуле. I боїмося майбутнього, у якому сьогоднi ти — король, а завтра цiлуєш слiди iншого володаря…

Я знаю, що ти пам’ятаєш смак печеної картоплi, що тебе кривдили — але ти вистояла, що ти вмiєш бути м’якою, як вiск, якщо сама хочеш цього… Як знаю й те, що ти тямиш у добрих винах, i не тiльки в них. А твiй скромний «Бузок» — данина чиїйсь пам’ятi. Не комплексуй iз цього приводу. Ми з тобою однiєї кровi. I нехай Господь береже тебе. Цей хрестик був зi мною тодi, в морi…»

Я обережно причинив дверi й знов iнстинктивно прислухався: раптом почую легкий рух? Вона матерiалiзується й вийде менi назустрiч… Чи хотiв я цього по-справжньому? Я й так сказав надто багато.

Я спустився лiфтом у пiдсобку. Сидячи в 713-му, я втратив багато часу, i мої колежанки вже розiйшлися. Отже, я можу спокiйно перевдягтися, не прислухаючись до веселого щебету i смiху. Я пройшов до свого закутка, в якому вiшав куртку. I тiльки тодi помiтив, що там у крiселку сидить Сiбiлла.

— Де ти забарився? — запитала вона глухим голосом.

Я знизав плечима i, здається, почервонiв, як злодюжка, впiйманий на гарячому.

— Було багато роботи… А що?

— От, вирiшила тебе дочекатись, — i Сiбiлла простягнула менi ранкову газету. Тiльки тепер я помiтив, що очi в неї червонi, як у кролика. I нiс розпух.

Я машинально взяв до рук тоненьку мiсцеву газетку з останнiми новинами.

— Там… унизу, — мовила Сiбiлла.

Я вихопив поглядом кiлька рядкiв: «…При спробi пограбування був застрелений господарем… Пострiл виявився смертельним… Пiсля пояснень у полiцiї пана Джеремi Кретьєна вiдпустили пiд заставу п’ятсот мальтiйських лiр…»

Щось схоже на звiряче ревiння вирвалося з мого горла.

Я зiжмакав газету…


***

…Наступного дня, вихiдного, ми сидiли на каменях пустельного острова, де зовсiм недавно так гарно i спокiйно вiдпочивали. Я, Сiбiлла i Марiя де Пiнта. З нами не було четвертого — Еджiдiо Веллiнгтона, Еда-акули, не було його яхти. Бiля берега самотньо телiпалася на хвилях наша моторка, яку я орендував на кiлька годин, щоби з’їздити на острiв Святого Павла й пом’янути нашого друга.

Напередоднi я сходив у полiцейський вiддiлок, який проводив розслiдування. Розмовляв зi мною тип зi смiшним собачим прiзвищем — Рекс. Я не хотiв, щоб на Еда лягло тавро банального злодюжки, адже тiльки я знав, у чому справжня причина його невластивого для Мальти вчинку. Про це я розповiв лейтенантовi Рексу.

— Справу взагалi-то закрито, — флегматично сказав той. — I все це вже не має жодного значення.

— Як же не має? Гарну людину, вченого, звинуватили у крадiжцi… Та ще в країнi, де немає злочинностi. До того ж Еджiдiо Веллiнгтон шукав iсторичну релiквiю. Невже вам самому не цiкаво перевiрити його гiпотезу?

— Запевняю вас, сер, усе це вигадки чистої води. У мiстера Кретьєна, людини зi старовинного лицарського роду, знаходиться безлiч цiнностей, якi становлять чималий iнтерес для iсторикiв. Iнша справа — скажу вам по секрету, — старигань справдi скупердяй i не хоче розлучатися зi своїми релiквiями нi за якi грошi. Повiрте, я добре знав Еда. Вiн був одержимий i цiлком мiг зважитися на крадiжку.

— Вiн лише хотiв узяти пробу зi скульптури.

— Це не має значення.

Так, тепер нiчого не мало значення… Але все-таки, покопирсавшися в Iнтернетi, я знайшов адресу й написав листа професору Габаллу Алi Габаллу, про якого Ед вiдгукувався дуже шанобливо. У листi я виклав суть справи — може, кострубато й занадто емоцiйно, але я не мiг допустити, щоб Еда, цього чудового хлопця, потрактували як простого «домушника». I ще менi хотiлося, щоб пiсля мого листа представники ЮНЕСКО добряче потрусили Кретьєна.

Потiм я скликав дiвчат, i ми поїхали на острiв.

…Сидiли мовчки пiд палючими променями сонця; я налив у склянку вiскi й накрив шматочком хлiба. Дивно… Недавно я сидiв перед такою самою склянкою. Тiльки хлiб лежав поруч.

Ми не могли говорити. Сiбiлла хлюпала носом, потiм стрiмголов стрибнула у воду i попливла до свого каменя, довкiл якого кружляла минулого разу. Ми з Марiєю залишилися сам на сам.

— Але ж Ед, — сказала вона, — заходив до мене.

— Вiн був у тебе закоханий.

— Я знаю.

— Знаєш?

— Так. Вiн сказав менi про це. А ще сказав, щоб… Щоб я берегла тебе, тому що тобi тут самотньо, тому що ти — незвичайний…

Менi перехопило горло.

— Але я не сказала йому, що ми розiйшлися, — продовжувала Марiя. — Щоб не обнадiювати…

— Вiн хотiв подарувати тобi цього клятого сокола в коробцi з-пiд торта…

— Не знаю, чи я це заслужила, Майкле… Але якби можна було все повернути, я б вiдмовила Еда вiд цього вчинку!

— Якщо чоловiк щось вирiшив — його зупинити неможливо… — спробував пояснити я.

— Я теж залишаю тебе, — сказала Марiя де Пiнта. — Незабаром лечу в Лондон до двоюрiдної сестри. Буду вступати в унiверситет. Грошi я маю… Хотiла заощадити на свiй будиночок та iншi дурницi для… життя. А тепер усе iнакше. Може, й на краще…

У її голосi бiльше не звучала надiя. З тiєї ночi, коли я припхався до неї з квiтами, нам стало простiше спiлкуватися. Ми розмовляли, як друзi.

— I ти, Бруте? — сказав я.

— Нiчого не поробиш, Майкле, — знизала плечима вона. — Тут мене задушать спогади про моє фiаско. На жаль… Жiнцi дуже нелегко змиритися з тим, що нею знехтували.

Вона вiдвернулась, i яскравий промiнь сонця м’яко окреслив її профiль, згладив рiзкуватi риси, позолотив довгi вiї та брови. Її високе чоло свiтилося, мов порцелянове. I я помiтив, що її темнi очi, як говорив Ед, мають дивний фiолетовий вiдтiнок…

— Ти дуже красива, Марiє, — сказав я. — В тебе буде будинок iз садом та басейном. I дуже гарний чоловiк. Такий, яким би мiг бути Ед.

— Так, так… Напевно… — неуважно промовила вона i помахала рукою Сiбiллi, яка пiдпливала до берега.

Ми ще випили. I знову мовчали. Говорити про те, яким славним хлопцем був Ед, не мало сенсу, — ми це й так знали. Я був вдячний дiвчатам, що вони не голосять i не прокручують знов i знов ту трагiчну ситуацiю, як мiсiс О’Тулл чи Аль Венетто. Менi захотiлося кiлька хвилин побути на самотi, я стрибнув у море, поплив, солона вода заливала моє обличчя. Потiм озирнувся. Побачив острiвець i фiгурки на березi — такi маленькi, нiбито дивився на них у польовий бiнокль. Начебто дуже здалеку — з гори чи з вiдстанi пташиного польоту. Вони залишалися по той бiк моря.


***

Я рано повернувся додому. Удень Еда вiдспiвували, але я не пiшов до церкви. Бракувало менi ще урни, наповненої тим, що ранiше було Едом… Якби я мав на це право, то розвiяв би прах над морем. Певен, Ед був би не проти. Але хто б мене послухав?

Мiсiс О’Тулл, як завжди, сидiла у своєму крiслi бiля порога. Нинi — в чорному капелюшку. В мiстi багато хто додав до свого одягу жалoбну деталь — нашийну хустку, косинку, капелюшок, стрiчечку. Тут усi знали один одного, усiм було шкода бiдолаху Еда, всi проклинали Кретьєна. Я по змозi пiдливав олiї у вогонь, пошепки переказуючи гiпотезу Еджiдiо. Тепер стариганевi доведеться денно i нощно пильнувати свої скарби!

— Хочете кави? — запитала мене господарка.

Але сьогоднi менi не хотiлося нi з ким розмовляти. Я подякував i вiдмовився, пославшись на втому й головний бiль. Зачинився в кiмнатi й лiг на лiжко, втупив погляд у стелю.

Минуло не так багато часу вiдтодi, коли я переступив порiг 713-го i коли познайомився з Еджiдiо. Подiї розвивалися надто стрiмко. Я виразно вiдчував, як гарячий Господнiй нiж крає залишки моєї долi, як вершкове масло. Iнодi так буває. Живеш — i нiчого не вiдбувається, а потiм раптом усе починає катастрофiчно змiнюватися. На спокiйнiй рiчковiй течiї виникають порiг за порогом, i вiдстанi мiж ними скорочуються. Тiльки тримайся!

Я вже говорив, що пiсля того випадку в морi перестав прислухатися до внутрiшнього голосу й уловлювати приховану суть подiй. Але зараз мене осяяла думка: через книжку з 713-го в мене почалось iнше життя. Я знайшов i втратив друга, я перестав боятися втратити роботу, тому що ця втрата була в найостаннiшому ряду пiсля безлiчi iнших, важливiших i значнiших.

За цi кiлька днiв я втратив дуже багато чого. Але ж i знайшов! Я схвильовано заходив по кiмнатi. Як я ранiше не допетрав? Навiщо менi потрiбна була ця гра в пiжмурки з гостею 713-го, якщо вiдразу було зрозумiло: знайди її й познайомся! Не будь iдiотом! Адже можна було вигадати сотню причин побачити її, заговорити, запросити куди-небудь. Вона б iз радiстю прийняла мої послуги — як опiкуна й гiда. Я мiг би показати їй тисячу цiкавих мiсць, не позначених у туристичному путiвнику. I все, усе, що я передумав за цi днi, я би мiг сказати, дивлячись їй у вiчi. Ми б говорили, як двоє випадкових попутникiв в одному купе, — про все, що не розповiдаєш навiть близькiй людинi. А може… А може, виявилось би, що ми справдi близькi люди. Але я б довiдався про це напевно, а не мучився, мов школяр перед iспитом.

Вирiшено! Завтра я з’явлюся ранiше, вона ще не встигне пiти. Я постукаю i ввiйду. Перед тим я знiму свою бiлу унiформу i сховаю її на другому ярусi вiзка. Вiзок узагалi залишу в коридорi!

Я запрошу її на снiданок у пiдвальчик «Каса Пiкола» — зазвичай туди не водять туристiв. Там кам’янi столики, чудовi вiтражi й божественний на смак кролик, фарширований прянощами й горiхами. Потiм ми попливемо на Ґозо, але не поромом, а в розмальованому човнику, який нагадує венецiанську гондолу. По дорозi ми будемо купатися, стрибаючи прямо з борту в прозору воду. Я покажу їй свiт риб i, можливо, розповiм про чорнооку акулу.

На Ґозо я поведу її у храм Табiну, й вона побачить безлiч речей, надiсланих сюди з усiх кiнцiв свiту, як свiдчення чудесного зцiлення: милицi тих, хто звiвся на ноги, зворушливi дитячi шапочки на подяку за зачаття, пожовтiлi листи зi знiмками тих, хто, молячись Дiвi Табiну, врятувався вiд неминучої загибелi. Тут вона загадає бажання i пов’яже носовичка чи стрiчечку на священне дерево. Ми разом загадаємо бажання! Не знаю, про що мрiє вона, але я скажу так: «Пресвята Дiво, якщо ти захочеш мене почути, зроби так, щоб я бiльше нiчого не втрачав!»

Я заснув майже заспокоєний. Уночi менi приснився Ед-акула. Вiн стояв, огорнутий сяйвом, у безтiлеснiй синявi.

— Чому так, старий? — запитав я його.

— Я не мiг iнакше… — вiдповiв Ед. — Щось не склалося…

Вiн знизав плечима i плавно здаленiв, начебто кiнокамера вiд’їхала, — перетворився на маленьку чорну крапку.


***

Вранцi я прокинувся ранiше, нiж звичайно. Вмився, ретельно поголився, вдяг нову бiлу сорочку (ранiше я ходив у вилинялiй футболцi, пiд готельною унiформою її все одно не було видно) i синi джинси. Доскiпливо оглянув себе в дзеркалi. «Достеменно — наречений!» — начебто почув я глузливий голос збоку. Зачесався й тiльки тепер помiтив, що давно не стригся — вигорiле волосся розсипалося по плечах. Але загалом — виглядав пристойно. Принаймнi з очей зникла порожнеча, яку ранiше приховував завдяки чарцi коньяку. Тепер уже чарка не знадобиться!

Я вийшов на вулицю, й дорога до готелю не здалася менi сумовитою й буденною. Квiти розчулювали, нiшi зi статуєю Пресвятої Дiви радували око. Я вiтався з усiма, хто трапився менi на шляху цiєї ранньої години, — iз зеленярем Крiстофером-малюком, iз газетярем Пiтом-семиповерховим, iз Евелiн Сурiма, медсестрою нашого округу, i всi вони привiтно кивали менi. I я любив їх. Як люблять те, з чим невдовзi прощатимуться…