— Гм… — Я так само пильно поглянув на неї. — Перелом ключицi, мем? Це малоймовiрно, запевняю вас… — i машинально потер свого кулака.

— Знову жартуєте? Я бiльше вас не затримую… — вона вдягла окуляри, що лежали поруч, на столi, i хитра мордочка набула хижого виразу бiзнес-ледi.

Я майже вклонився й попрямував до дверей. Уже тримаючись за ручку, вирiшив озирнутися.

— Перепрошую, мем… Але я сьогоднi не зможу заснути, якщо не з’ясую, чому я не звiльнений?

Вона втомлено стягнула окуляри з носа i подивилася на мене якось здалеку.

— Тому, що ви — друг Джейка. I ще тому, що… — вона витягла сигарету, нахилилася до гiгантської запальнички у виглядi здибленого коня (жахлива, скажу вам, конструкцiя!), — iнодi менi теж хочеться кому-небудь… урiзати… Хiба це не природне бажання для нормальної людини, яка працює в потi чола? Га, Майкле?

— Дуже навiть природне, мем…

— Монiка… — поправила вона.

— Дуже навiть природне, Монiко! По-моєму, немає нiчого приємнiшого, нiж гарненько вiддухопелити негiдника. Вiдразу життя здається прекрасним i дивним. Ви — чудова жiнка. Якщо захочете кого-небудь гарненько вiдлупцювати — я до ваших послуг!

Вона знову сховалася за шкельцями окулярiв i схилилася над паперами. Тихо закриваючи дверi, я вiдчув, як веселий джин молодостi зi свистом вилетiв iз цього кабiнету менi навздогiн.


***

Я вийшов вiд Монiки цiлком задоволений. Свiт не був законсервований — у ньому вирувало життя. Це як у морi: на поверхнi — золота сiть, що не дає вирватися назовнi його мешканцям, а пiрнеш метрiв на п’ять у глибину — й очам вiдкриється рухливий свiт, переповнений таємними i явними пристрастями. Сьогоднi я зiштовхнувся з наймогутнiшим складником людської натури — пам’яттю. Чим би закiнчилася розмова з власницею готелю, якби не її данина власному минулому?

Чи вдалося б менi вiдшукати iншi важелi в її свiдомостi? Боюся, що для цього менi довелося б зiбрати цiле досьє, починаючи з того моменту, коли їй пов’язали перший бант.

Я пройшов повз пана де Пiро з гордо пiднятою головою.

— Вас звiльнили? — iз сумнiвом у голосi запитав мiй патрон.

— Пане Нiколасе, — з посмiшкою мовив я, — коли вам було двадцять, ви слухали «Бiтлз» чи «Лед Зеппелiн»?

Обличчя пана де Пiро видовжилось, i щось схоже на проблиск думки змигнуло за скельцями окулярiв.

— Я, Майкле, слухав Сiнатру й Iва Монтана.

— Класнi були хлопцi! — сказав я, й очi шефа просвiтлiли. Їй-Богу, ще хвилина, i вiн заспiвав би «Oh, my love» а-капела.

— Гарного вам вечора, пане Нiколасе! Менi приємно працювати пiд вашим керiвництвом! — я почувався натхненно.

— Вас не звiльнили?

— Нi.

— Я радий за вас, — це прозвучало цiлком щиро. — До завтра, Майкле?

— Бувайте, патроне!

Я вийшов iз готелю й вiдразу згадав, що сьогоднi ввечерi домовився зустрiтися з Еджiдiо в Аль Венетто.

Душа моя чомусь трiумфувала, начебто я знайшов щось дуже важливе, щось, що шукав занадто довго, — а воно ж було зовсiм поруч. Поки що я не мiг дати цьому назви — щось мiж гiднiстю i сенсом життя. Щось дуже близьке до… любовi. Але все це поки маячiло десь далеко, на протилежному боцi обрiю…

Ед уже чекав мене в пабi. Я зрадiв i помахав йому рукою, вiн вiдповiв. Цей простий жест був сповнений великого змiсту.

— Кажуть, ти побив якогось янкi, — сказав Ед, коли я присiв за столик. I я вкотре переконавсь, який тiсний цей свiт.

— Це сталося мимоволi, — пояснив я. — Усе обiйшлося.

— Може, тобi взагалi варто кинути все це? Я мiг би взяти тебе на яхту моїм помiчником.

— Дякую, Еде, але я вже звик нi вiд кого не залежати, принаймнi у другiй половинi дня.

— Як хочеш…

— А в тебе був помiчник?

— Помiчниця. Моя дружина. Теодамiза.

— Дивне iм’я…

— Її батьки — уродженцi Мавританiї. Ми познайомилися в Сорбоннi. Вона займалась iхтiологiєю. Поїхала зi мною сюди.

— А де вона тепер?

— Загинула…

— Вибач…

— Нiчого. Це сталося сiм рокiв тому. Ми намагалися впiймати меч-рибу. А це таке створiння, що може пролетiти в повiтрi метрiв три-чотири, якщо потрапляє на гачок. У нас тодi був моторний човен, я не розрахував траєкторiю… Одне слово, удар виявився смертельним, — Ед махнув рукою. — Все вiдбулося блискавично.

— Ти любив її?

— Ми займалися однiєю справою. Тео була чудовим другом… Писала дисертацiю про цих потвор. Коли її не стало, я зрозумiв, що нiчого не можна залишати на потiм — нi слiв, нi зiзнань, нi подарункiв. А ми жили так, начебто в нас попереду цiла вiчнiсть… чи друге життя. Я не задумувався про любов та iншi подiбнi речi… Менi було важливо, який вiтер вiє зранку. Наступного дня пiсля похорону слова так i поперли з мене. Це було жахливо… Ще два-три днi тому ми з Тео ледь перекидалися фразами, найчастiше — про роботу, а тут я не мiг заснути: постiйно говорив iз нею, розповiдав про те, що думав i почував усi цi три роки, поки ми були разом. Вона, гадаю, здивувалася б… Я був суворим iндивiдуалiстом та iнтровертом — от що я зрозумiв тодi. Я ладен був у життi йти одинаком, i союз iз Тео полягав у тому, що ми не заважали одне одному. Так я думав. Але коли її не стало, менi жахливо захотiлося її мовчазного тепла. Виявилося, що я мiг годину курити на кухнi чи вибиратися в море на добу тiльки тому, що знав — вона сидить за своїм столом i щось набирає на комп’ютерi. Життя, Майкле, як море пiд час вiдпливу, — вiдкочує хвилi все далi й далi. I згодом ти завважуєш, що залишаєшся на березi геть один…

Ед мав рацiю, i я просто не знав, що йому вiдповiсти.

— Але ти тут у себе вдома, Еде, — нарештi сказав я. Вiн посмiхнувся.

— Я вдома… А Марiя де Пiнта любить тебе, чужинця…

— Виглядає, що забиратися потрiбно менi… Найсмiшнiше: я вже звик бути зайвим. Мене навiть акули не зжерли.

— Ти фiлософ, Майкле. А фiлософи не мають батькiвщини… Вони скрiзь свої i завжди — чужi. Ти таким народився.

Я задумався. Я не був упевнений у його правотi. Знав iнше: я нiчого не хотiв, нiчого не мiг утратити. Менi було добре знайоме це вiдчуття: залишитися на березi в повнiй самотностi. Я сказав йому про це.

— Але як ти будеш жити потiм? У мене принаймнi є спогади. Жити з ними нелегко, але вони необхiднi. Ти на березi залишився зi своєї волi…

Я не мав, що сказати, вiдтак вирiшив змiнити тему:

— Ти ще не вiдмовився вiд веремiї зi своїм соколом?

Очi Еда, затуманенi вином, одразу ж спалахнули знайомим менi гарячковим блиском.

— Звiсно, нi! Я вже маю план будинку. Вiдчуваю, що без пригод не обiйдеться. Поглянь…

Вiн розгорнув передi мною аркуш паперу з кресленням, тицяючи в нього зубочисткою.

— Тут спить старий Кретьєн, це його спальня, а зал iз соколом — у протилежному кiнцi. Дверi в нас, як ти знаєш, не замикаються навiть на нiч. Прокрадуся туди, вiзьму пробу й пiду. Дiдуган не прокинеться. Але якщо моя гiпотеза потвердиться, цьому ветхому дурневi буде непереливки!

— А якщо вiн усе-таки прокинеться?

— Це навряд! Я надiслав йому кошика з його улюбленим «К’янтi». Буде спати, як дитина, не сумнiвайся! Ходiмо зi мною, Майкле! Тодi частина винагороди за знахiдку дiстанеться тобi. Купимо нову яхту, будемо борознити моря…

— Знаєш, старий, менi здається, я вже наблукався свiтом. Менi б навпаки — якiр кинути…

— Це правильно, — згодився Ед. — Я б теж подумав про тиху гавань.

Ми ще трохи посидiли в Аль Венетто. Може, годину чи й бiльше. Я навiть заспiвав Едовi кiлька українських пiсень.

А потiм менi захотiлося побачити Марiю де Пiнта. Було вже далеко за пiвнiч. Сьогоднiшнiй день тривав дуже довго й нiяк не хотiв закiнчуватися.

— Ходiмо, друзяко! — сказав я.

— То ти не пiдеш зi мною в будинок Кретьєна?

— Принаймнi не зараз… Менi завтра, вiрнiше, вже сьогоднi, рано вставати.

— Гаразд… Ти не романтик. Ти — старий пеньок. — Ед заледве пiднявся з-за столу, обома ручиськами поплескав мене по плечах. — Але ти все одно — славний хлопець! Вiтай вiд мене Марiю де Пiнта. I не забудь нарвати їй квiтiв. Хоча їх тут, на каменях, дуже мало.

Ми розпрощались, i спина Еда щезла в темрявi провулка, що вiв до моря.

Тодi я не мiг знати, що бачу його востаннє…

Я вийшов на центральну вулицю. Усе було як учора, як позавчора, як сто днiв тому. Та сама штовханина бiля дансингiв, те саме миготливе неонове свiтло, тi самi юрби мoлодi й туристiв, якi кочують iз клубу в клуб. Щось перемiнилося в менi. Раптом захотiлося купити букет троянд — таких, яких я давно не бачив: на довгих стеблах, у хрусткому целофанi, з крапельками роси на пурпурових тугих пелюстках. Але вуличнi торговцi навiть уночi продавали зi своїх вiзкiв тiльки фрукти й горiхову пастилу. Квiти росли у великих круглих дiжках бiля дверей будинкiв, i зiрвати їх було б святотатством. Я згадав, як обносив квiтники там, у своєму мiстi, коли менi треба було навiдати якусь жiнку.

Я вийшов за мiсто, на шосе, i, ховаючись вiд фар таксi, нарвав букет iз квiтiв, що нагадують наш жовтець. Я наскуб їх цiлий оберемок, вимазавши руки придорожньою пилюкою. Я ще нiколи не дарував Марiї де Пiнта квiти.

Я повертався до мiста, перехожi з подивом позирали на мене. За квартал вiд потрiбного будинку мiй ентузiазм угамувавсь, як i вiтер, що пiсля смеркання згортався тут клубочком i дрiмав до ранку. Щось заважало менi бути собою до решти! Для цього потрiбно було занадто багато: змити iз себе накип чужої мови, зчистити всю банальщину, суєту, закам’янiлiсть побуту, здерти шкiру й залишитися без неї — тодi Марiя де Пiнта побачила б мене зовсiм iншим. Але ТАКИМ я мiг би бути тiльки для тiєї, яка нагадує льодяник, знає смак печеної картоплi й нашi пiснi. I якiй не треба пояснювати, чому «нiчнi квiти пахнуть злодiйством»[1]… На Марiїному порозi я зрозумiв, що йду прощатися.

…Я вiдкрив дверi й увiйшов у темряву передпокою. Ед казав правду, коли стверджував, що тут нiхто не замикає дверi навiть на нiч. На островi була лишень одна в’язниця, й у нiй тримали тiльки двох злочинцiв, один iз яких був росiйським хакером. Я знав будинок Марiї, як свою п’ятiрню, й тому навпомацки пiднявся на другий поверх, до її спальнi. З-пiд дверей вибивалася тонка смужка тьмяного свiтла — очевидно, Марiя, як завше, читала перед сном. Я тихенько ввiйшов i побачив її схилену над книгою голову. Марiя напiвлежала в лiжку i, як виглядало з густої хвилi чорного, блискучого у свiтлi лампи волосся, що закривало обличчя, дрiмала. Я обережно причинив за собою дверi. Кiлька секунд дивився на її зворушливу позу, а потiм забрав книжку з рук. Вона одразу розплющила очi, здивовано посмiхнулася.

— Ти? Я тебе не чекала сьогоднi…

Вона почала старанно поправляти i без того дбайливо зачесане волосся, начебто це допомогло б їй стати привабливiшою.

— А?… — вказала очима на букет, що його я тримав у руках. Я геть забув про нього i квапливо поклав квiти їй на колiна.

— Це тобi. Квiти.

Обличчя її просяяло. Вона занурила його в букет, i я подумав, що, мабуть, вiн пахне бензином i пилюгою. Потiм вона рвучко звелася, притримуючи комiр нiчної сорочки, немов соромлива школярка.

— Я зараз. Тiльки в душ… Я не знала, що ти прийдеш…

Так, саме так було завжди. Душ, чистi простирадла, що їх вона старанно перестеляла, вибираючи бiлоснiжнi, з мережкою, вимкнена лампа i ввiмкнутий магнiтофон iз заспокiйливою музикою. Все, як у повiльному пiдводному царствi…

— Зачекай. Не йди. Побудь, — я вклав її назад у лiжко, сiв у крiселко навпроти. — Я незабаром пiду. Уже пiзно, а завтра в мене божевiльний день.

Вона присiла на край лiжка i дивилася на мене телячим поглядом. Ще бракувало, щоб вона склала руки на колiнах, як слухняна учениця.

— Ти хочеш поговорити? — я бачив, що губи її пересихали. Вона боялася розмовляти зi мною. Вона завжди цього боялася… Їй здавалося, що покiрнiсть i мовчазна вiдданiсть — усе, що потрiбно чужинцю, який вiдбився вiд зграї. — Про що?

Настрiй мiй мiнявся щопiвгодини. Зовсiм недавно я хотiв побачити її, обсипати квiтами так, щоб жовтi пелюстки застрягли у волоссi, впасти обличчям у колiна дiвчини, яка невiдомо за що полюбила мене, i просити прощення, i говорити про те, що я не гiдний її кохання, i викликати в неї гнiв чи сльози, може, навiть ляпаса чи божевiльнi прощальнi поцiлунки. Але тьмяна лампа, згадка про душ i перестелення простирадел навiяли на мене геть iнший, аморфний стан.

— Скажи, навiщо я тобi? — нарештi запитав я. — Чому ти досi не кинула мене? Хiба в тебе не було на оцi кого-небудь гiдного… усього цього? — Я обвiв рукою її кiмнату — чистеньку i простору, з грацiйними статуетками божкiв i ельфiв на поличцi.

Вона дивилася на мене зляканими очима.