I почав знемагати. З кожним днем я все гострiше вiдчував, що всерединi мене оселилося тремтiння — iнакше я не мiг охарактеризувати цей стан. Мене трусило, як у лихоманцi, це був дрiж чекання. Менi здавалося, що я сиджу в закритому вагонi, який нiкуди не їде, але його хитає з боку в бiк, чути стукiт колiс, гуркiт паротяга, а за вкритим пилом вiкном — той самий тужливий пейзаж. Нiч i вiтер переслiдували мене. Iнодi менi здавалося, що я — пес, який бiжить на запах i не розумiє, що йому потрiбно насправдi. Я повинен був рухатися, бiгти щодуху, вiдчуваючи, як тече пiд ногами стрiчка дороги. Куди? Хто не вiдчував цього, той нiколи не зрозумiє мене. Я загорявся моментально вiд будь-якої пiдкинутої iдеї, i якби в той час менi здибався який-небудь злодiй у законi й запропонував пограбувати банк чи музей, — зробив би це запросто, з «любовi до мистецтва», щоб угамувати тремтiння. Зрештою, я згодився на пропозицiю Сергiя… Потiм, до моєї втечi з Вашингтона, замиготiв калейдоскоп, скельця в якому спершу комбiнувалися вигадливо, поки я не зрозумiв, що ця унiверсальна дитяча забавка має всього десяток неповторюваних комбiнацiй, а потiм — усе складається однаково…

…Й ось тепер я знову вiдчув це тремтiння. Воно було ледь уловимим, нагадувало легке поколювання, як перед початком застуди. I все-таки я твердо впевнився, що це було те саме тремтiння. Фiзично я був зовсiм здоровий. Кам’яний острiв стискував мене ззовнi, вiн став менi тiсний, як пiджак, на два розмiри менший. Гнаний тремтiнням, я мiг оббiгти цей острiв за день. Навпроти ресторану, в якому я сидiв, була площа, за нею — набережна, за нею — бухта, оточена скелями. Пейзаж раптом став менi затяжкий. Серце билося, мов дзвiн. Я кинув на стiл грошi за потрiйну порцiю «Узо» i вискочив на дорогу. Єдине мiсце, де я мiг заспокоїтися, була Мнайдра. Хвилин за двадцять я вже йшов довгою брукованою стежкою до мегалiтичного храму. Навколо не було жодної душi, тiльки залишки кам’яних укрiплень та малесенькi келiї-будки з круглими бiйницями, в яких колись ховалися мисливцi в засiдцi на дичину. Навiть полювання — ця пристрасть, що пахне кров’ю, — було тут напiвiграшковим: мисливцi тихенько сидiли в засiдках i лiниво пiдстрiлювали довiрливих качок. Та й на кого було полювати, якщо у великiй кiлькостi тут водилися тiльки кролики? Великий Магiстр, який заснував столицю Мальти в чотирнадцятому столiттi, лицар де Ла Валлетт, примудрився вмерти пiд час полювання на цих нiкчемних iстот! Полювання вимагає простору…

Я ввiйшов у храм i розлiгся пiд вiдкритим небом на травi. Навколо здiймалися стiни, складенi з iдеально пiдiгнаних багатотонних брил. Я заплющив очi й розкинув руки. За переказами, тут, у цьому магiчному мiсцi, душа здатна вiдокремитися вiд тiла, — отож я хотiв послати її в подорож на тисячi миль. Я не помiтив, як заснув.

Коли я прокинувся, була четверта пополуднi, i я вже лежав у тiнi, але з дивного овального отвору в стiнi до храму проникав тонкий i гострий, як голка, промiнь свiтла. Три тисячi столiть пiдряд у визначений час вiн уповзав у храм, рухався по ньому й танув, щоб завтра повторити той самий шлях… Що це могло означати? На що вказував цей свiтловий перст? Хто прорахував траєкторiю його пересування з точнiстю до мiлiметра? Я пiдставив пiд промiнь долоню, й вона засвiтилась, як пергамент iз стародавнiми письменами, блакитними сплетеннями вен. Якби я мiг прочитати, що там написано…

З Мнайдри я повертався цiлковито спокiйним. Сьогоднi вирiшив цiлий вечiр просидiти вдома, зайнятися прибиранням та обiйтися без вечерi, — хiба що купити в супермаркетi консервовану шинку i хлiб. Мiсiс О’Тулл сидiла у своєму крiселку при порозi й перемовлялася з усiєю вулицею — адже сусiднi будинки розташованi на вiдстанi витягнутої руки. Я привiтався.

— До вас заходив Еджiдiо-акула! — повiдомила господарка, вiдштовхуючись однiєю ногою в розшитому бiсером домашньому капцi вiд грiшної землi. Крiсло заходило ходором, мiсiс О’Тулл запосмiхалася. Видно, бадьора бабуся в такий спосiб змiцнювала свiй вестибулярний апарат. — Може, посидите зi мною? Хочете кави? — Вона вказала на стiлець, що стояв поруч. Я спостерiгав, як вона наливає каву в маленьку порцелянову фiлiжанку. — Прошу!

Я вже звик пити каву наперстками, а в мiсiс О’Тулл вона була особливо мiцною.

— Я все хотiла запитати, Майкле, як вас кликали на батькiвщинi?

— Михайло…

— Михайло… — задумливо повторила вона. — Колись я знала одного вашого спiввiтчизника… Його звали Пiтер.

— Петро?

— Так, так. Це було в 42-му. О, вiн пережив безлiч пригод — воював в Iспанiї, був у французькому Опорi, а сюди втрапив у складi транспортних вiйськ союзникiв, якi привезли нам харчi. Менi тодi заледве виповнилося двадцять, i я дивом уцiлiла в божевiльних бомбуваннях — за пiвтора року Великої облоги нас бомбували три тисячi разiв! Уявляєте, ми — старшi люди, жiнки i дiти — мiсяцями не виходили з фортечних пiдвалiв. Там було вогко, темно, ми стояли й сидiли, тiсно притулившись одне до одного, а якщо в когось не витримувало серце — виносили труп за порiг…

Я й ранiше зауважував, що всi старi стiни у мальтiйських фортецях поцяткованi вм’ятинами вiд куль i снарядiв. Це, мабуть, найперше, що впало менi в очi в цiй маленькiй благополучнiй i дуже акуратнiй країнi. Повiрити в те, що тут, у райському куточку свiту, велися запеклi бої, було нелегко.

— Коли облогу зняли, — продовжувала мiсiс О’Тулл, — я й познайомилася з Пiтером — вiн винiс мене з пiдвалу (я була зовсiм знеможена) i годував iз ложечки, як дитину… В мене загинули всi рiднi, i я була зовсiм безпорадна. Коли вiн нiс мене, я мрiяла, щоб це не скiнчилося нiколи… Потiм я водила його в нашi церкви i зруйнованi храми. Пiтер був допитливий, говорив, що нiколи й уявити не мiг, що опиниться так далеко вiд рiдної домiвки. У Валлеттi, у храмi святого Iоанна, вiн побачив надгробок одного з Великих Магiстрiв i заплакав: там були зображенi його спiввiтчизники. Здається, їх називають «запорожцями»…

— Я був теж вражений, коли побачив запорожцiв на барельєфах ваших церков. Хоча, зрештою, в цьому немає нiчого дивного: цi хлопцi воювали в багатьох iноземних армiях. А запорожцi, зображенi на надгробку, — турецькi бранцi, галерники, повторно взятi в полон мальтiйськими лицарями. Жоден iз них не повернувся на батькiвщину.

— Пiтер був дуже схожий на тi зображення… — задумливо мовила мiсiс О’Тулл. — Усе так переплутано в цьому життi… Як ви гадаєте?

Я посмiхнувся.

— Коли вiн вiд’їжджав, я вмовляла його залишитися. Утiм, це саме говорили йому й англiйцi. Вони казали: якщо вiн повернеться — його розстрiляють. А вiн не вiрив. Можливо, просто хотiв повернутися, а там — як уже буде…

— Ви були в нього закоханi?

Вона хвилину помовчала.

— Коли ми розсталися, я пiшла в монастир бенедиктинок у Рабатi. Менi нiчого бiльше не хотiлося. А потiм якось усе налагодилось. Якось… Я пiшла з монастиря, не встигнувши, слава Богу, прийняти постриг i дати обiтницю. А як ви гадаєте, Майкле, його справдi розстрiляли, коли вiн повернувся?

— Найiмовiрнiше — так… Вам треба було його втримати, мiсiс О’Тулл…

— Що ви! Вiн був таким… таким одержимим. Вiн би тут умер вiд туги. А ви, ви, Майкле, — хiба вам не хочеться повернутися?

— Нi. Дякую за чудову каву, дорога Стефанiє, i за цiкаву розповiдь. Шкода, що нам рiдко вдається ось так посидiти… — я звiвся й навiть поцiлував їй руку.

— Так у чому ж проблема? — хитро посмiхнулася бабуся. — Я завжди на своєму мiсцi, коли ви повертаєтеся вчасно. Хоча це буває так рiдко…

Я тiльки-но переступив порiг, як зателефонував Еджiдiо-акула. Вiн був збуджений, розповiдав, що вкотре напросився на гостину до старого Кретьєна й тепер уже впевнений, що той ховає золотого сокола пiд шарами фарби.

— Залишилося тiльки довести це! — говорив Ед, захлинаючись вiд хвилювання.

— Як ти збираєшся це зробити?

— Проникну в будинок, коли старий буде спати, i зiшкребу з сокола матерiал для аналiзу…

— Послухай, Еде, ти що, хочеш привласнити цю нацiональну релiквiю?

— Ти що! — обурився Еджiдiо. — Ти забув, що я — iсторик?! Це старигань дiє незаконно! Хочеш, пiдемо разом?

— Не впевнений, що хочу таких пригод, Еде!

— Тодi давай зустрiнемося й вип’ємо за успiх!

— Завтра?

— Завтра у Венетто. Гаразд?

Я поклав слухавку. Менi хотiлося скорiше заснути, щоб нiч промайнула непомiтно. Я був уже майже впевнений, що мешканка з 713-го вiдповiсть менi. Вона повинна була вiдповiсти! Чому? Та хоча б тому, що нам подобалась одна й та сама книжка. Цей аргумент менi здавався вагомим…


***

Зранку я вирiшив залишити 713-й «на закуску». Була п’ятниця, 20 квiтня, час католицького Великодня, що його тут святкували з великим розмахом. Усюди красувалися композицiї з шоколадних яєць i фiгурок рiзних звiрят, здебiльшого кроликiв i качок, прикрашених квiтами i стрiчками. Мальтiйцi не печуть пасок, не розписують яйця. Замiсть цих звичних для мене святкових ласощiв були iншi — сирнi торти й шоколаднi фiгурки.

У цей день готелi порожнiють рано: туристiв вивозять у мiста, щоб вони разом iз мiсцевими жителями взяли участь в урочистому носiннi статуї Христа вулицями. Важкi, рiзьбленi, вкритi позолотою ношi з фiгурою Iсуса тягають мiстом упродовж кiлькох годин. Попереду марширує вiйськовий оркестр, за ним iдуть поважнi дiдки у фраках i чорних «котелках» — найшанованiшi в мiстi люди, процесiю замикає юрба роззяв. Зазвичай це триває три-чотири години, а потiм городяни сходяться на нейтральнiй територiї мiж своїми мiстами й затято сперечаються, чий Христос був лiпший. I все-таки тутешнє празникування мало чим вiдрiзняється вiд святкувань в iнших завулках свiту. Такi ж самi ошатнi родини з вiзками i дiтлахами, якi несуть повiтрянi кульки, молодики з пляшками пива в руках, потряснi дiвулi в спiдницях, бiльше схожих на фiговi листки, бабусi, що тримаються зграйкою, працiвники мунiципалiтету в бiлих сорочках i краватках. А пiсля всього — вiтер розносить площами обгортки вiд поп-корну й рiзнобарвнi трупики кульок, що луснули…

…Я заштовхав вiзок у «плейбойський» номер, не маючи сумнiву, що господаря там нема, бо на ручцi дверей висiла синя табличка. Я ввiйшов у кiмнату й вiдразу втратив дар мови, перетворившись на жалюгiдного паралiзованого страхом черв’яка: обидва лiжка були зайнятi. На одному хтось хропiв, накрившись простирадлом, на iншому лiниво борсалися два тiла.

— Тобi чого, виродку? — почув я голос, що долинув до мене мовби крiзь щiльний шар вати. Я iнстинктивно зiгнувся ледве чи не вдвоє.

— Вибачте, сер. Але я гадав, що тут нiкого немає… — забурмотiв я.

— А ти хто такий?

Вiн звiвся, спираючись на лiкоть, з-пiд його руки випiрнула розкудлана жiноча голiвка. Парочка з цiкавiстю вирячилася на мене.

— Я, сер… Я прибираю в номерах… Я зараз пiду, перепрошую, що потурбував…

Я позадкував, тягнучи за собою вiзок, праве колiща якого, як на грiх, вивернулося поперек i гальмувало рух. Менi стало гидко. До цього в мене нiколи не було подiбних ситуацiй. Тих, за ким доводилося пiдтирати шмарклi, я сприймав абстрактно. Вони були для мене фантомами, iнопланетянами, яких я нiколи не бачив. А тут передi мною сидiв хлопець iз одутлим смаглявим обличчям i байдужими порожнiми очима, такий собi «молокосос, який косить пiд бiтника» (сказав би старий Джейк).

— Гей, ти! — гукнув вiн менi у спину. — Принеси нам пожерти!

— Сер, телефон ресторану — 019, — сказав я.

— Ти принеси! — наполегливо повторив вiн.

— Сер, це не входить у мої обов’язки. Я не маю права… — забелькотiв я.

— Ото вилупок! Що за обслуговування в цьому паршивому готелi?! — Вiн обернувся до жiнки, вона бридко захихикала. — Цi мальтiйцi — якiсь недоноски! Замало їх англiйцi дрючили! Я сказав — швиденько принеси нам пожерти!

Потiм я нiчого не пам’ятаю, крiм тремтiння, що охопило мене. В менi зненацька вибухнула «нацiональна гiднiсть». Я пiдiйшов i влупив його так, що вiн вiдкинувся на подушку, не встигнувши навiть ойкнути.

— Я не порядкую на кухнi, сер, — чемно повторив я, потираючи кулака. Тремтiння посилювалось i переходило в дурнувату радiсть. Я бiльше не озирався i з гуркотом викотив вiзка у коридор. Хвилину я чекав, що вiн вискочить за мною, але цього не сталося. Вочевидь, я добряче врiзав йому.

Жити менi залишалося максимум кiлька годин, поки вiн прийде до тями, одягнеться, опорядиться й побiжить скаржитися моєму начальству. Я мiг би кинути вiзка зараз, просто посерединi коридору, i пiти геть. Але я покотив його до наступної кiмнати, намагаючись угамувати тремтiння. Я вiдчув, як у менi розпростується й вiбрує пружина. Так, я шалено боявся втратити цю роботу, повiльно, але неухильно перетворювався на китайського бовванчика, на обличчi якого застигла улеслива посмiшка. I раптом цього святкового дня бовванчик врiзав дуба! Я зрозумiв, у чому справа: з першого дня робота й самe моє становище здавалися менi принизливими. I поводивсь я самопринизливо. До того моменту, поки мене не зачепили. Отже, з подивом подумав я, проблема була в менi самому: я вигадав собi маску й намагався вiдповiдати її скорботному застиглому виразовi. Але як раптово менi вдалося її скинути! На мене раптом напали нестримнi веселощi. Я був тут, на своєму поверсi, царем i богом! День у день я вивозив мiшки смiття, очищаючи свої володiння вiд залишкiв життєдiяльностi своїх пiдопiчних, а вони… вони робили для мене безлiч iнших корисних справ. Укладали угоди на постачання мого улюбленого пива, наприклад, як комiвояжер iз 705-го, розробляли новi технологiї мобiльного зв’язку, як пан iз 719-го, чи пiклувалися про дизайн мого одягу, чи винаходили лiки, чи малювали картини, чи… грали джаз, щоб я мiг слухати його вечорами… Цей величезний людський мурашник тiсно пов’язаний мiж собою незримими, але мiцними нитками, i я був його часткою. Причому, дуже важливою, практично — потаємною: адже людина нiколи не демонструє себе iншим з гiршого боку, i тiльки я мiг бачити iнше життя своїх клiєнтiв. Бiльш того, вони довiряли менi це iнше. I були беззахиснi перед моїм пильним оком.