Обличчя Бо стало зосередженим, мотор покахикував. Ми летiли дедалi нижче.

— Бо, ти збираєшся сiсти на воду? — не витримав я.

Вiн не вiдповiв, навiть не повернув голови.

«Бiс iз тобою, впертюху!» — подумав я i знову заплющив очi.

Не знаю, скiльки минуло часу (я задрiмав), коли холодне повiтря зi свистом увiрвалося в кабiну. Бo щосили штовхнув дверцята з мого боку i вп’явся в моє плече. Спершу я подумав, що вiн хоче втримати мене, i не вiдразу зметикував, що рука його — вiдштовхує.

— Майкле, старий! — веснянкувате обличчя Бо було зовсiм сiрим. — На тобi жилет… Стрибай!

«Сесна» стрiмко знижувалась у цiлковитiй тишi.

— Стрибай же, Майкле! — худорляве рученя Бо налилося свинцем i запрацювало, як поршень. — Це — Середземне… Берег десь поруч. Ми все-таки долетiли. I я… я виграв парi…

Потiм усе вiдбувалося стрiмко й непоправно. Я вилетiв iз кабiни, як корок iз пляшки, i полетiв униз, у золоту мережу, в палючу синяву. «Сесна» ковзнула понад косою, як пiрнальник, що стрибає зi стартової тумби. Це я ще встиг помiтити, перш нiж надi мною зiмкнулися хвилi.

Потiм, скоряючись iнстинктовi самозбереження, я, мов павук, погнав нагору, нiчого не тямлячи й люто вiдгрiбаючи ногами й руками тонни води. Її було забагато…

Коли мене виштовхнуло на поверхню i моя голова, наче кавун, безпомiчно заколихалася на водi, «Сесна» вже вiддала душу морському боговi. Вона безшумно й моторошно пiшла пiд воду i, найiмовiрнiше, вже була глибоко пiдi мною, а золота сiть моря знову розмiрено коливалася, заслiплюючи мене.

Пiсля перших секунд повного ступору, впродовж яких я зовсiм нiчого не вiдчував, настав страх. I я зрозумiв, чому для гостроти сприйняття в романах часто додають до цього слова означення — «нелюдський», — тому що вiдчуття, яке повiльно охоплювало мене вiд кiнчикiв пальцiв на ногах, не мало жодної схожостi нi з чим, що менi доводилося переживати ранiше. Страх скував мене. Не паралiзованим залишалося тiльки серце, воно билося на весь усесвiт i здiймало хвилю, як гвинт моторного човна. Принаймнi так менi здавалося. Насправдi море було спокiйним, теплим, погода — сонячною, вiтру не було. Можна було подумати, що я заплив сюди з власної волi (плавав я непогано) i будь-якої хвилини можу повернутися на берег, на пляж, у штовханину людських тiл, у галасливе курортне неробство… Але, хоч як я крутив головою, — на всьому обширi, що був доступний моєму оку, не було навiть самотнього рифа. А ще я виглядав Бо Дерiка, хоча це було марно.

«Ти влип, хлопче, — сказав я собi. — Ти влип так серйозно, як нiколи. Що ти будеш робити? Думай… Варiантiв небагато. Найбезнадiйнiший: тебе врятують, пропливаючи повз, аборигени племенi мумба-юмба, i ти станеш їхнiм бiлим королем. Iмовiрнiше: через двi години ти збожеволiєш, через три — почнеш люто гребти до мiражу, що нагадує берег iз кiосками «Пепсi-коли», ще через годину, просолившись i розкиснувши, вирушиш до щасливчика Бо, який чекає вiд тебе обiцяний ящик коньяку «Хеннесi», тому що парi вiн таки виграв…»

Може, все це станеться й пiзнiше — через добу чи двi. Я не знав, скiльки можна витримати у водi — менi це тiльки належало довiдатись… Я спробував мобiлiзувати всю свою холоднокровнiсть. Зрештою, треба пiти з життя гiдно, шкода тiльки, що це вiдбуватиметься повiльно. Я розмiрковував, чи треба скинути одяг i кросiвки, але потiм подумав, що цього робити не варто — в одязi дiя морської солi буде не така вiдчутна. Я перевернувся на спину. Вода пiдтримувала мене, нiби я лежав у гiгантськiй калюжi олiї. Важливо було не думати про кiлометри глибини, що пiдi мною, про морських потвор, про те, що сталося з тiлом Бо Дерiка та його «Сесною», з якою вiн не захотiв розлучитися. Не думати про життя, що вирує внизу, — про зграї риб, водоростi, пiдводнi печери… Час вiд часу я роззирався навсiбiч у надiї побачити корабель, човен, надувний матрац, риф, обгортку вiд морозива… Що-небудь. Час перестав iснувати. Напевно, я ненадовго знепритомнiв чи впав у транс, тому що, коли знову змiг мiркувати, сонце стояло низько над водою, i дикий страх змусив мене люто запрацювати руками: я боявся ночi на водi, крiм того, тiло моє розкисло, свинцевi кросiвки тягли донизу. Потрiбно було припинити цей жах…

…Я вже хотiв скинути рятувальний жилет, що прирiс до мене горбом, мерзенним наростом, як раптом побачив предмет, що колихався на хвилях метрiв за п’ятдесят вiд мене. Це було крiсло iз «Сесни». Моє крiсло, в яке я вчепився перед падiнням i яке, мабуть, добряче постраждало. Я пiдплив до цих жалюгiдних решток i пiдсунув їх собi пiд живiт. Тепер моя спина опинилася на поверхнi, й у мене з’явилася надiя трохи пiдсохнути. Сонце припiкало, i я вiдчув, наскiльки це приємно — сухi спина й волосся. Я вперше пошкодував, що не вiрю в Бога, що не ходив у церкву, хоча й був хрещений. Крiсло з якогось легкого матерiалу добре трималося на водi. Менi спало на думку скинути жилет i розпластати його поруч, зв’язавши з крiслом, — у такий спосiб я, напевно, мiг би пiдсушити й ноги. Я взявся до працi. Вийшло щось на кшталт малюсiнького хисткого плотика, але я навiть змiг закинути на жилет ноги. Можливо, менi ще вдасться перевернутися на спину, а тодi можна буде погрiти на сонцi груди. Але, якщо це й вiдбудеться, то тiльки завтра: настав вечiр, бездонна, моторошна темрява огорнула все навколо i злилася з поверхнею води…

…Дурна рибка в погонi за теплом, що зникало, вискочила просто на мiй рукав, i я зжував її, не розбираючи смаку, а потiм уперся чолом у спинку крiсла. Холод скував мене…

…Баня неба висiла так низько, що в хвилини напiвбожевiлля здавалося: можу дотягтися рукою до зiрки. Але навiщо менi тут потрiбна була зiрка? Щоби прикурити? Це було б непогано в поєднаннi з чашкою гарячої кави й сухою постiллю. Невже всього цього бiльше нiколи не буде? Сигарет я не мав. Вiрнiше, розмокла пачка лежала в нагруднiй кишенi…

…Це було дивне море. Або ж менi просто пощастило з погодою — цiлу нiч стояв штиль. Я боявся вiдiрвати голову вiд спинки крiсла, боявся поглянути вбiк, я згадував молитви, i слова iз трьох мов, якi знав, — української, росiйської й англiйської, — напливали одне на одне i зливались у вербальний хаос…

…Я отямився вiд того, що пекло в спину. Виявляється, настав новий день, i сонце сконцентрувало весь удар на моїй потилицi, тодi як живiт киснув у водi. Менi було вже все одно, i я рвучко перевернувся на своєму iмпровiзованому плоту. Тiєї самої хвилини спину обпекло холодом, зате я лежав, як напiвдохлий дельфiн, пiдставивши черево теплу та свiтлу. Хоч як це дивно, пити менi поки що не хотiлося. Усе це було попереду. Я раптом згадав, що Бо перемовлявся з кимось по рацiї. Отже, в мене є надiя, що мене будуть шукати. Я захопився цiєю гiпотезою, я навiть посмiхнувся, а потiм затрясся вiд смiху, а потiм не мiг зупинитися, поки не занурив писка у воду…

…Потiм… потiм… перед моїми очима почали поставати вогненнi письмена, уривки фраз, фрагменти розмов — вони пiднiмалися до обрiю, що горiв синiм або червоним полум’ям, i повiльно танули, спливаючи за хмари. «Я виграв парi…», «Якби не ти, я б давно…», «Йогурт «Ермiгурт» дарує вам енергiю на цiлий день…», «Майкле, старий…», «Господи…», «Yesterday all my troubles seemed so far away…»

…Потiм менi здалося, що все зникло. Я мiг iти по водах, як по сушi. Я був усесильний. Любов переповнювала мене. Любов, прощення, жалiсть увiйшли в мене струменями гарячого повiтря, i я вiдчував, що незабаром вiдiрвуся вiд води i злечу над землею. Сотнi облич промайнули передi мною, сотнi спогадiв, скрутившись у єдиний клубок, заворушилися в мозку. Я був зовсiм один i раптом зрозумiв сенс вислову: той, хто врятував одну людину, — врятував свiт. Цiлий свiт жив у менi. Вiн не був схожий на мiльярди iнших свiтiв. Я дивився «кiно» свого життя на бiлястому небесному екранi, i воно, як нiколи, видалося менi цiкавим i значущим, починаючи з того моменту, коли я сидiв у дитячому садку над полумиском пригорiлої гречаної кашi. Беручи до уваги початок, у мене ще було багато часу, — незримий кiномеханiк запустив усе з нуля…

…Скiльки я так пролежав, утупившись у хмари? Я нiчого не тямив. Iнодi я жував прiсну рибчину, яка вистрибувала на поверхню й не знала, що таке людина. Зграйки пiдпливали зовсiм близько, прямо менi попiд нiс, i намагалися скльовувати крихти тютюну, що випливали з розмоклої сигаретної пачки.

…А потiм я побачив плавець, який упевнено розпанахував синiй шифон води. Якась жива iстота простувала в мiй бiк. За першим плавцем зблискували на сонцi ще кiлька…


«…I риба, що спала на днi морському, спливе, щоб вручити Тобi ключi вiд свiту, i плоть її стане твоєю плоттю, i досконалiсть зiйде на Тебе, тому що Ти пiзнаєш безмовнiсть, i вiдступить самотнiсть посеред розпачу, i гладь морська розкриється перед Тобою, щоб здiйснилося таїнство посвяти…».


Що це було? Чорнi блискучi плавцi наближались, i я блаженно закрив очi. I риба, що спала на днi морському, спливе… Я тихо колихався на хвилях, i руки мої у водi рухалися повiльно. У такт дрiбним хвилям. Я був тут не сам — життя кипiло всюди. Чим воно було гiрше за моє? Воно iснувало тут, у водi, задовго до появи першого неандертальця. Менi з якоїсь дивної випадковостi довелося стати учасником обряду жертвопринесення. Чи мiг я знати про це, бiгаючи у свою 112-ю школу з англiйським ухилом, чи ж — сидячи в генделику «Три пiвнi» з Дмитриком (чи мiг вiн знати тодi, що шукатиме йєтi?)… I якщо все рано чи пiзно закiнчується, хто може знати, як це зробити краще? Я не помiтив, як iз мене вирвався гортанний звук, що нагадував ритуальний спiв племенi майя. А, може, етрускiв… Чи ескiмосiв, якi заклинають морських котикiв.

…Чорнi плавцi утворили коло й повiльно заковзали довкруж мене. Це було схоже на карусель, i я навiть не мiг порахувати, скiльки приятелiв у мене з’явилось. Якоїсь митi я побачив велике порожнє око — чорне i блискуче, нiби кремiнь. Якби це були собаки, вони б обов’язково постаралися мене обнюхати, але акули — iншi створiння: вони все знають заздалегiдь. Навiть перебуваючи за сотнi кiлометрiв вiд мене, вони чули моє серцебиття. А тепер його майже не було чутно, як не було з мого боку нi панiчного бовтання, нi голосного лементу. Я тихо вив їм свою останню сагу й нiколи не бачив вдячнiших слухачiв. Я навiть розслабився. Менi здалося, що «чорноока» готова мене взяти до себе на спину. Коли я був маленький, то засинав, спостерiгаючи за чорним диском платiвки, що оберталась. I зараз, дивлячись на хоровод плавцiв, менi шалено захотiлося спати. Але, незрозумiло яким чином, найпевнiше — iнтуїтивно, я зрозумiв: щойно припиню свою тужливу пiсню, вдячнi слухачi згадають про свої шлунки…

…Потiм… потiм… риби раптом розiрвали коло i зненацька щезли вдалинi. А я побачив на обрiї велику бiлу яхту i зрозумiв, що вже збожеволiв…

Дивне це було вiдчуття! Я був занурений у прострацiю, в нiрвану, моя душа майже вознеслася над суєтою, кружляння риб загiпнотизувало, холод вiдступив — очевидно, спрацювала сила медитацiї. I раптом я знову поринув у реальний шум i гамiр: мене витягали на борт великої яхти якiсь засмаглi люди. Вони зняли з мене одяг, укрили пледом, влили в горлянку щось спиртне. Ноги мої тремтiли, колiна пiдгинались, як у новонародженого оленя. Я звалився на гарячi дошки, але мене пiдхопили пiд руки i внесли в каюту. Ближче до носа яхти на палубi я помiтив величезну рибину й вiдразу впiзнав у нiй свою «чорнооку». Кiлька матросiв розпанахували їй черево гострими ножами. Око так само дивилося на мене, воно трохи потьмянiло, не блищало, як у водi, але було таким самим порожнiм i чорним — як вхiд у нору. Голова риби хилиталася, леза рухались уздовж черева, на брезент виповзали й клубочилися змiї кишок. Я не мiг витримати цього видовища. От тобi й «ключi вiд свiту»… Усе закiнчилося.

Пiзнiше господар яхти, мальтiєць, розповiв, що спочатку з борту побачили зграю акул, яка плавала колами, i скинули в море принаду — шматок бичачої печiнки, настромленої на величезний гак. А вже пiзнiше помiтили мене.

У морi, як з’ясувалось, я провiв двi доби. Коли я лежав у шпиталi Хамруна, до мене приходили кореспонденти. Але говорив я неохоче, i мальтiйськi газети обiйшлися невеликими замiтками в рубрицi «Подiї». Я хотiв, щоби про мене якнайскорiше забули. Ночами менi снилися риби, що не зачепили мене. I довго переслiдувала зiниця «чорноокої»…

…Вiдтодi я нiчого не сприймаю як знаки долi. Iнакше кожен мiй крок перетворився б на нав’язливу iдею. Там, у морi, я пережив емоцiї набагато сильнiшi, нiж можу описати на паперi чи оповiсти психiатровi. Я би сказав, що це була бiблiйна пригода. Iнакше звiдкiля з’явилася ця любов на просторах вiдкритого моря, у хвилини, коли природнiше було б верещати вiд жаху? I «постала зi сну» риба, яка привернула увагу моїх рятiвникiв i принесла себе в жертву? I «кiно» мого життя, що стрiмко прокручувалося на екранi неба? Iнодi Бог, якщо вiн, звiсно, iснує, чинить дивнi речi: замiсть того, щоб рятувати направду вартiсного, дарує життя якомусь непотребовi. I в цьому, як на мене, немає справедливостi: випадково винагороджений слюсар збожеволiє, ламаючи голову над своїм призначенням, а водночас у якомусь паралiзованому хлопчиковi помре генiй…