***

— Це була велика бiла акула — Carcharodon carcharias, — задумливо вимовив Еджiдiо, коли я закiнчив свою оповiдь (зiзнаюся, що описав я все трохи не так, як було насправдi, — моя розповiдь була бiльше схожа на гумореску. Не буду ж я псувати настрiй своїм друзям якимись «страшилками»!). — Тобi дуже пощастило, Майкле. Якби ти знав про цих тварюк бiльше, ти б збожеволiв вiд страху.

Ми сидiли навколо вогнища, густий вечiр уже огорнув острiв. Пора було повертатися додому.

— Отже, Майкл мiг загинути? — очi Марiї де Пiнта розширились, у них танцювали язички полум’я.

— Взагалi про акул побутує багато хибних чуток, — сказав Ед. — Хоча бiла вважається найлютiшим хижаком. На людей вони нападають лише в надзвичайних випадках, хiба що дуже голоднi. Мабуть, твоя встигла поласувати чимось iншим. До того ж у цих риб є здатнiсть довго тримати їжу в шлунку неперетравленою.

— Жах який! — зойкнула Сiбiлла й нiби ненароком пригорнулася до його плеча. — Але вона могла б заковтнути Майкла — до наступної здобичi…

— Я гадаю, що Майкл просто приспав акул своїми сповiльненими рухами. Таке буває. До речi, на кiнчику акулячого рила мiстяться так званi «ампули лорiнзiнi». I якщо бiлу повiльно погладити по носi — вона засинає i навiть може перевернутися на спину…

— Менi це не спало на думку… По-моєму, настав час збиратися, — сказав я.

Ми загасили багаття, склали порожнi пляшки й бляшанки з-пiд пива у пластиковi пакети i спустилися до яхти. З берега виднiлися кам’янi мури Валлетти i Флорiани, трохи вiддалiк жменею вогнiв розсипався розважальний район Пачевiль. Усе було занадто бутафорське, наче декорацiї до фiльму «Гладiатор», що його, до речi, знiмали саме тут. Я раптом подумав, що смак картоплi, риби й овочiв зовсiм iнший, що вiн не виправдав моїх райдужно-ностальгiчних спогадiв. А Еджiдiо-акула зовсiм несподiвано обманув надiї Сiбiлли, задивляючись на непоказну Марiю де Пiнта, а я не справдив очiкувань Марiї де Пiнта, бо весь вечiр просидiв на каменях, то розпалюючи багаття, то накриваючи стiл, то догоджаючи Сiбiллi. А загалом я обдурив їх усiх, цих милих i добрих людей, моїх друзiв — тому що менi вже нiколи не бути таким, яким мене знали iншi. I ще тому, що я думав про жiнку, яка приїхала здалеку.

Коли ми вiдчалили, я зрадiв вiд згадки про те, що завтра — робочий день, i я зможу перечитати ще кiлька абзацiв iз книжки.

Ми наближалися до вогнiв пристанi, й менi треба було щось збрехати Марiї, аби вона не потягла мене до себе. Я тихенько запропонував Едовi зайти до Аль Венетто i пропустити по чарцi-другiй абсенту. Вiн не заперечував. Тому, причаливши, ми просто поставили своїх дам перед фактом: нам ще необхiдно залагодити «одну дуже важливу справу», i, поки вони невдоволено чмихали, ми впiймали на трасi до Зуґрiї таксi.

— Ти зайдеш хоча б завтра? — проказала Марiя де Пiнта, тримаючись за дверцята.

Я почувався останнiм цинiком i покидьком, та все-таки холодно вiдповiв:

— Якщо матиму час, дорогенька, — i похапцем чмокнув її в прохолодну щоку.

Таксi рвонуло в нiч, а ми з Едом вiдразу «проголосували» наступне авто. Усе було якось не так.

Зате через годину картина змiнилася. Ми сидiли, пили пекучий абсент (узагалi-то Аль нiколи не виставляв абсент на вiтрину бару, а тримав його тiльки для своїх), i нашi голоси тонули в гаморi таких самих напiвп’яних одкровень.

— Свiт став занадто правильним, хай йому грець! У ньому не можна напитися досхочу i горлати пiсень. У ньому замало квiтiв i забагато сумних облич, що замкнулись у собi! — кричав менi через стiл Ед. — Ось ти, ти чого-небудь хочеш по-справжньому?

Я задумався. Ед менi двоївся в очах.

— Хочу, щоб усi дали менi спокiй, — вiдповiв я.

— Це i є помилка. Хiба цього ти хотiв рокiв двадцять тому?

— Мабуть, нi… — я клацнув запальничкою, закурив i долив у чарки абсенту. Дурман оповивав мене щодалi щiльнiше.

— Тебе любить така жiнка! — Ед навiть стис кулаки. Я не мiг зрозумiти, що вiн знайшов у Марiї де Пiнта.

— Яка? — менi було цiкаво довiдатися, що бачить у нiй Еджiдiо.

— Хiба ти не помiтив, що вона схожа на Б’янку Борджiа i Джоконду водночас. Ти — тупий осел, Майкле! Ви всi — тупi осли, — вiн рвучко перехилив чарку. — В неї очi фiолетового кольору…

— Лiнзи? — здивовано буркнув я.

— Господи… — застогнав Ед. — Ну чому вона з тобою?!

— Ну, якщо хочеш… Адже я, взагалi… Слухай, Еде… бери її собi. Вона справдi славна дiвчина…

— Нiчого ти не розумiєш, старий… Я зробив їй пару комплiментiв. А вона сказала: «Це — даремно». Да-рем-но! Вона любить тебе.

— Вона менi цього не говорила.

— Нiчого собi! Пiвроку морочиш дiвчинi голову, спиш iз нею i жодного разу її не вислухав? Вона любить тебе. А для мальтiйки, повiр, це подвиг…

— Отже, вона не мальтiйка. Чи — мальтiйка пiсля реiнкарнацiї…

— Ре… чого? А, так… — Ед знову наповнив нашi чарки. — Але знаєш, я все одно знайду цього проклятого сокола i надiшлю їй у коробцi з-пiд торта. Справа ж не в ньому, зрештою!

— А в чому?

— В тiм… — Ед був уже добряче п’яний. — У тiм, щоб надiслати його комусь у коробцi з-пiд торта. Важливо, щоб було кому…

Я мовчав. Уявив, що залишаю таку коробку на лiжку в 713-му…

— Послухай, Еде, як ти гадаєш, чи можна закохатися в жiнку, жодного разу її не бачивши?

— Можна… — впевнено сказав Ед пiсля тривалої паузи, впродовж якої вiн устиг викурити пiвлюльки. — Можна… Якщо ти щонайостаннiший романтик у цьому свiтi.

Але я не був романтиком. Я просто був — останнiм. Останнiм у довжелезнiй черзi за щастям. Ще хвилина — i я розридався б, якби так не зневажав п’янi сльози.


***

Я зайшов у номер… Коли я ще тiльки вставив ключ-картку в шпару, раптом здалося, що вiдкриваю домашнi дверi. Вiд цього дежа вю мене пересмикнуло.

…Додому я приходив пiзно, i з останнiм обертом ключа душа моя зменшувалася, — неначе ключ провертавсь усерединi мене. Я жахався вiд думки, що треба пройти повз кiмнату тещi й тестя (а вони навмисно залишали свої дверi вiдкритими) i почути їхнє єхидне покахикування. Я прокрадався в ванну, поспiхом мився, потiм таким самим небезпечним шляхом дiставався на кухню — покопирсатися в холодильнику. Свiтла я не вмикав, щоб не привертати до себе уваги. I якось пережив справжнiй шок, коли вимикач клацнув саме в той момент, коли я їв зi сковороди котлети. Свiтло застукало мене в найпiдлiший i найвульгарнiший момент: я стояв у трусах, схилившись над плитою, i намацував iще одну котлету на давно вистиглiй пательнi. На порозi кухнi височiла композицiя з трьох фiгур пiд назвою: «Ганьба неробам!» — теща в байковому халатi з синiми трояндами, тесть у пiжамi, а за їхнiми спинами скорботно маячила Свiтлана з волоссям, по-старосвiтському накрученим на папiрцi. Тiєї митi менi жагуче захотiлося провалитися крiзь пiдлогу, пробити п’ять поверхiв головою, пiрнути в пiдземний тунель i дiйти до тями в дикiй африканськiй пустелi. Я поглинав сiмейнi котлети, як злодiй! I я не мав права їх жерти, хоча справно вносив свою скромну частку (я одержував стипендiю i пiдробляв, ремонтуючи комп’ютери в рiзних НДI) в загальний бюджет.

Менi влаштовували обструкцiї, мене позбавляли десерту, призначали «комендантську годину» й Час Iкс — а я приходив усе пiзнiше. Менi навiть сподобалося носити тавро вiдщепенця: що з мене спитаєш? Усi розслабилися. До того, що в моїй присутностi велися розмови про «кращу партiю» для моєї законної дружини.

Нiч i вiтер правили моїм життям. Нiч i вiтер.

Я б мiг утекти в Зурбаган, якби вiн був позначений на картi.

…Я ввiйшов у номер. На застеленому лiжку ще залишався слiд вiд тiла, я погладив його рукою — покривало ще зберiгало слабке тепло. Отже, вона вийшла зовсiм недавно. Але чому вона прилягла перед виходом до снiданку? Може, занедужала? Так i є — на тумбочцi лежав аспiрин. Напевно, застудилася, таке з туристами трапляється часто. Я почав прибирати i витрусив iз кошика порожню пляшку з-пiд «Чiнзано», шоколадну фольгу i пачку «Мальборо», в якiй сиротливо перекочувалась одна сигарета. Ага, он як?! Навряд чи вона курила «Мальборо» й наодинцi випила всю пляшку… Я не на жарт розлютився. До того ж я нiде не побачив книжки… Я полiз у шафу, наче був у своїй кiмнатi, вiдкрив тумбочку й висунув шухляду туалетного столика. Книжка лежала саме там. Позавчора я прочитав тiльки одну сторiнку. Закладка лишилася на тому самому мiсцi. Крiм того, поруч лежав клаптик паперу з написом: «Who are you?»… Менi потемнiло в очах. Це, звичайно, могла бути випадковiсть, папiрець не адресовано менi, чужа записка, звертання до когось iншого. Туристи iнодi записують поширенi вирази, якi допомагають зорiєнтуватися в крамницi, на вулицi, в ресторанi. Але ця фраза була занадто простою, щоб її записувати: «Хто ти?» Навряд чи про це запитують в офiцiанта чи продавця…

Я «проковтнув» iще кiлька сторiнок i пересунув закладку й записку далi. Тепер, якщо вона зрозумiє, це саме запитання адресовано їй.

Але ж я мушу вiдповiсти! Як? I взагалi, щo я мiг вiдповiсти на це запитання? Я певен, вона й не пiдозрює, що «покоївка» — чоловiчої статi, що ми — майже спiввiтчизники. Хто я? Я стояв посеред кiмнати i, замiсть того, щоб прибирати, роздумував, як би менi вiдгукнутися на це послання. Я знову розкрив книгу i переглянув уже прочитану сторiнку. Нарештi знайшов те, що потрiбно, й пiдкреслив нiгтем фразу: «…вiн уже не знає, що робити з власним життям, i тому просто радiє тому, що ще живе…»

Якщо я помилився, нiчого не змiниться. А якщо не схибив — наступний хiд буде за нею. I про це я зможу довiдатися тiльки завтра.


***

Я перевдягся i пройшов не чорним ходом, як звичайно, а вийшов у центральний хол готелю. Якщо на «рецепшн» сидить мiй знайомий Скотт Вайль, якийсь далекий родич моєї господарки мiсiс О’Тулл, можливо, в мене вистачить духу довiдатись, яка ж то дама живе в 713-му. Це, звiсно, було небезпечно: якщо, не дай Боже, у неї що-небудь пропаде з кiмнати, — мою цiкавiсть буде покарано. В цьому готелi панувала сувора субординацiя, а ми, покоївки, особливо ж я, були останнiми пiсля лiфтерiв, носiїв i посудомийок.

Я рiдко ходив цим шляхом i вкотре подивувався розмаховi й розкошi свого мiсця роботи. Хол складався з декiлькох просторих залiв, оформлених у рiзних стилях. Особливо менi подобався «арабський» — iз кальянами бiля кожного пуфика, з позолоченими спинками диванiв i крiсел, оточених густою тропiчною рослиннiстю. Вайля на рецепцiї не було. Пiсля снiданку сходами спускалися туристи. Вона могла бути серед них. Я не мiг затримуватися в холi й вийшов на вулицю, закурив, розглядаючи публiку крiзь широкi склянi дверi. Туристи, розбившись на групи, чекали своїх гiдiв, голосно i весело перемовлялися. Майже всi були зодягненi в легенькi бриджi й широкi майки. Особливо розчулювали бабусi в шортах i кросiвках. Я швидко оглянув усiх жiнок — моє пристрiляне око не зупинилося на жоднiй. Це була солiдна, навiть я сказав би — поважна публiка. Кожну групу бiля входу чекав окремий автобус. Поступово всi iз залу почали переходити в авта. Я вiдвернувся, вдаючи, що менi начхати на цю гомiнку юрбу нероб. На якусь частку секунди раптом здалося, що повiяло ледве вловимим запахом бузку. Я рiзко повернувся — за тонованим вiкном мiкроавтобуса промайнув розмитий силует, а в дверi, сопучи, пхалась огрядна матрона в смiшнiй солом’янiй кепцi.

— Росiя? — байдуже запитав я швейцара, який вийшов покурити.

— Здається нi… — спроквола вiдповiв той. — Схоже, чехи…

Потiм я пiшов до пабу. За два роки, що минули тут, у мене виробилися свої маршрути, i вони майже завжди були однаковi: робота — паб чи ресторан — сон — Марiя де Пiнта — сон — робота. Траплялися, звичайно, й винятки, коли, скажiмо, приїжджав Джейк. Але пiсля нашої першої зустрiчi вiн приїжджав рiдко — всього пару разiв, i то на два-три днi. Нас роз’єднала загибель Бо, хоча ми обоє були цинiками й намагалися не говорити про сумне. Я навiть жодного разу не запитав, як поживають батьки Дерiка й чи знайшли його тiло… Менi було задосить свiдчень у мальтiйськiй полiцiї. Певен: якби я повернувся в Лос-Анджелес, у мене була б купа неприємностей. Я навмисно не пiшов у паб Венетто (менi не хотiлося нi з ким розмовляти), а зупинився в ресторанi з грецькою кухнею i замовив анiсову горiлку «Узо».

I думав про те, що я — кiнь у шорах. Менi раптом захотiлося зими, снiгу, хуртовини й вiтру. Дивно… дивно. Чому я тут? Адже я був не з тих, хто виїхав у пошуках ситого життя. Це було б занадто просте пояснення. Теоретично я розумiв, що слiд чогось прагнути, як Ед, одержимий iдеєю знайти свого сокола, чи як Дмитрик iз його пошуками йєтi, чи як Сергiй, який побудував дiм i наклепав трiйко дiточок. Але коли я почав «прагнути» вхопити Бога за бороду, то зрозумiв, що суть життя — не в цьому. Ще там, на батькiвщинi, я чесно намагався в’їхати в потрiбну колiю: тiльки-но з’явився закон про приватне пiдприємництво — я, пройшовши купу iдiотських iнстанцiй i оформивши ще бiльшу купу рiзних паперiв, вiдкрив малюсiнький вiдеозал у пiдвалi ЖЕКу. Спершу справи рухалися непогано. А потiм я стараннями «браткiв» три мiсяцi провалявся в лiкарнi з усiлякими травмами, а зал «випадково» згорiв. Але я ще сiпався i почав вирощувати печерицi. Потiм торгував книжками. Дiапазон моїх подальших занять вразив би самого Остапа Бендера. Нарештi Сергiй улаштував мене в техдирекцiю якогось видавництва, i я зайнявся програмуванням та налагодженням комп’ютерiв.