— Привiт, Еджiдiо! — Сiбiлла легенько поцiлувала його в засмаглу щоку. — Чудовий день!

Вона була прекрасна в коротких бiлих шортах i голубiй сорочцi, зав’язанiй вузлом на тонкiй талiї. Ед потиснув їй руку, знiяковiло посмiхнувся й позирнув на мою супутницю.

— Це — Марiя де Пiнта, — вiдрекомендував я дiвчину.

Ед, виглядаючи ведмедем проти маленької Марiї, незграбно простягнув їй руку саме в той момент, коли вона намагалася пiднятись на борт яхти. Обоє хитнулись i ледве не шубовснули у воду.

Ми вирушили на острiв Святого Павла. У цей час там практично нiкого не було, хiба що дайвiнгiсти могли пiрнати з протилежного берега. Було спекотно, i спочатку ми досхочу наплавалися. Потiм я вибрався на берег, розклав багаття. Коли вугiлля почало жеврiти, кинув у золу картоплю й почав вибудовувати натюрморт. Сiбiлла приєдналася до мене, старанно заглиблюючись у священнодiйство, а Еджiдiо всiляко догоджав мовчазнiй Марiї, яка тинялась уздовж берега i вдивлялась у воду, буцiмто видовище морського дна було для неї цiлковитою дивиною.

Я розкладав харчi на бiлiй скатертинi з натхненням справжнього художника. Я ще пам’ятав, як i що повинно бути: спокусливий пагорб огiркiв, пiрамiдка помiдорiв, мальовничий «колодязь», складений iз перцю й цибулi, оселедець (вiн блищав на сонцi, як злиток золота), обставлений «Хайнеккеном». Iнший дрiб’язок я нарiзав великими, «селянськими» шматками — ковбасу, сир, хлiб… Коли все було готове, мальтiйськi аборигени замилувалися.

— Це вам не в ресторанi! — буркнув я, задоволений ефектом.

Ми налили по першiй. Причому Марiя зволила випити трохи вiскi, що геть зачарувало Еджiдiо-акулу. У мене навiть промайнула думка про обмiн. Але Марiя де Пiнта постiйно поглядала на мене якимсь винуватим вiдданим поглядом, i я засоромився своїх думок.

Оселедець був чудовий. Печена картопля зворушила до слiз, я навiть згадав про те, як «ми з пацанами тягали її з-пiд дерев’яних базарних ґрат сховища й пекли на пустирищi за нашим будинком…» Це скидалося на маячню. Мене закидали запитаннями про дерев’янi ґрати, про дитячий голод, про антисанiтарiю i пустирi. Я спасував i поступився красномовством Еджiдiо-акулi. Сiбiлла виявилася блискучим iнтерв’юером, i жодне слово з його мемуарiв не пропало марно. Виявилося, що цей смаглявий здоровань брав участь в експедицiї професора Габалла Алi Габалла, генерального секретаря департаменту старожитностей Єгипту, i був свiдком пiдняття триметрової статуї богинi Iзiди з дна бухти Абу Кiр.

— Пiдводний свiт набагато бiльший вiд нашого, — говорив Ед-акула, й очi його знову блищали, мов у безумця. — Важко навiть уявити, що глибоко пiд нами збереглися цiлi мiста з будинками, вулицями, базарами. Я бачив амфори, наповненi горiхами, цiлком придатними до їжi, дворики, у яких колись вирувало життя. Море зберiгає скульптури Праксителя, коштовностi, якi перевозилися торговельними суднами, рештки кораблiв i безлiч рiзних предметiв. Навiть законсервованi продукти харчування, що давно вийшли з ужитку! Наприклад, соус-гарум, улюблену страву легiонерiв Юлiя Цезаря — закупоренi амфори з ним пiдняли на початку двадцятого столiття бiля села Альбенга на Лiгурiйському морi. Коли я спробував його… ба, це непередавано! Це як… як випити ковток вiчностi i стати безсмертним… Але найбiльше мене там захоплює тиша. Це нi з чим не зрiвнянна тиша — вона жива. Якось я чув, як за сотнi кiлометрiв вiд мене спiває кит…

Дiвчата слухали його, розвiсивши вуха.

— А ти, Майкле, що чув ти? — тихо запитала Марiя. I я зрозумiв, що менi не уникнути розповiдi.

— Спершу скупаємося, — запропонував я. — А потiм я розпалю багаття. У нас iще до бiса випивки й закуски. Пропоную розiм’ятись.

Я бачив, що Марiя де Пiнта хоче, щоб увага компанiї перекинулася на мене. Ед iз його м’язами, мабуть, дратував її.

— Ну, Майкле, ти повинен розповiсти… — тихо сказала вона.

Я знав, звiдкiля взялося це «повинен» — Марiя захоплювалася психологiєю й була впевнена, що свої страхи необхiдно проговорювати, аби «подрiбнювати» їх i таким чином остаточно позбуватися.

Вона вважала, що мене дотепер переслiдує страх.

Але все-таки я наполiг на своєму й потягнув усiх у море.

Було вже близько п’ятої-шостої години вечора, вода знову свiтилася зсередини. Тут, бiля острова, було бiльше риб — вони зблискували в глибинi, як ножi.

Я випив чимало, але алкоголь зовсiм не брав мене. Менi, власне кажучи, не було потреби лiзти у воду. Я уявив трилер, у якому людина, що мрiє напитися, не хмелiє, — а в той самий час довколишнiй свiт занурений у наркотичний карнавал.

Ми плавали на поверхнi глибокої пiдводної ями. Еджiдiо-акула чудово пiрнав i робив широкi кола навколо Марiї де Пiнта. Трохи засмучена Сiбiлла вiдокремилася вiд компанiї, намисливши обпливти навколо найближчого гiгантського каменя, а я вийшов на берег i знову почав облаштовувати наш iмпровiзований стiл. В очiкуваннi нової порцiї печеної картоплi Ед повiв дiвчат на яхту — подивитися на снастi для пiдводного полювання й закинути з борту парочку автоматичних спiнiнгiв. Я залишився зовсiм один серед жовтих каменiв i подумав про незнайомку з 713-го. Що вона робить зараз? Найiмовiрнiше, сидить iз групою туристiв у якому-небудь респектабельному ресторанi, їсть ризотто чи тушкованого у винi тунця… А якби запросити її сюди? Для неї, напевно, це стало б чимось незвичайним: пiкнiк iз мiсцевими жителями на незаселеному островi, зi знайомою закускою i чужою горiлкою, що пахне анiсом. Примарна це була б iдея, якби спала менi на думку вчора пiд час прибирання. Але зараз вона здавалася менi не такою вже й нереальною. Можливо, тодi в мене з’явилося бажання розповiсти про акул.


***

…Це сталося пiсля пиятики в Бо Дерiка. Цей хлопець зi «шляхетного сiмейства» втрапив до нашої компанiї зовсiм зненацька. Його, так само, як i мене, пiдчепив невгамовний Джейк Стейнбек. З тiєю лише рiзницею, що знайомство вiдбулося на party в Санта-Барбарi, в домi його батькiв. Джейк бував у них раз на рiк у День подяки, тому що терпiти не мiг офiцiйного одягу. Зi «шмаркачем Бо» Джейк ледь не побився. А може, й дав йому кiлька гарних ляпасiв, бо коли вони завалилися до мене над ранок, у Дерiка був дуже пошарпаний вигляд.

— Знайомся, це Бо Дерiк, — сказав Джейк. — Будемо робити з нього людину. Вiн класно грає на банджо.

До таких вiзитiв я давно звик. Джейк частенько ввалювався до моєї невеликої квартирки, як до себе додому, i вiдразу лiз у холодильник, прекрасно знаючи, що в мене, як у справжнього «гомо совєтiкуса», завжди знайдеться чим закусити.

Бо мав бiлясте, «їжачком», волосся i майже прозорi очi. По носi й руках розповзлося дрiбне руде ластовиння.

— Знаєш, Майкле, цього хлопця я добряче лупцював у дитинствi! — сказав Джейк, наминаючи грiнки (знаючи про можливiсть таких вторгнень, я завжди тримав напоготовi грiнки, густо политi часниковим соусом, — кращого делiкатесу для старого Джейка не iснувало). — Я, щоправда, цього зовсiм не пам’ятаю. Батьки розповiли. До речi, татуньо нашого друга ще крутiший вiд мого!…

Батьки Бо Дерiка мешкали в найпрестижнiшому районi Санта-Барбари, були мiльйонерами й шалено любили свого єдиного спадкоємця. Вiн виявився непоганим хлопцем, незважаючи на те, що був зразковим студентом унiверситету, жив в особняку, подарованому предками, i щодня мiняв сорочку.

Коли Бо Дерiку подарували «Сесну», Джейк байдикував десь на Сицилiї, i подiю довелося вiдзначати в колi малознайомих менi однокашникiв бiдолахи Бо — вiн вважав за потрiбне запросити мене на цю бiсову вечiрку.

Тепер уже неможливо вiдновити в пам’ятi хронологiю того вечора. Пам’ятаю, що я сидiв на низькiй кушетцi в оточеннi батареї пляшок i менi було неймовiрно нудно вiд довгих розмов цiєї платиново-дiамантової молодi. Аж занадто їхня балаканина тхнула серiальним «милом». Я не розумiв змiсту їхнiх жартiв, а вони балдiли вiд власних дотепiв i нагадували менi тетерукiв на сонячнiй галявинi.

Зрештою я вирiшив напоїти «шмаркача Бо», а потiм висловити все, що я думаю про їхнiй сраний капiталiзм. Звичайно, я був не в найкращiй формi, i на цiй вечiрцi вочевидь не вистачало Джейка. Хто-хто, а вiн змiг би поставити усiх на вуха! Бo дивився на мене тихими овечими очима, а я лiпив йому щось незрозумiле про «мамину спiдницю», «тарiлочку з голубою каймою» i «гiвняну масову культуру, вiд якої врятуватися можна тiльки суїцидом». I всiляко вихваляв бродягу-Джейка, що п’є «вогненну воду» на берегах Сицилiї.

Рожеве обличчя Бо Дерiка поступово набувало яскраво-червоного вiдтiнку, вуха побурiли, як перестиглi помiдори. А потiм вiн запропонував парi: «Сесна» без проблем долетить до Сицилiї.

Навiть якби вiн запропонував зробити кiлька обертiв навколо Мiсяця, я був би в захватi й погодився б летiти хоч на вiдьминiй мiтлi. Аби лише не сидiти в задушливiй квартирi-студiї серед прищавих санта-барбарцiв.

— Молодець, старий! — сказав я, поплескуючи Бо по вузькому плечу. — Це класна iдея! Це могло спасти на думку тiльки справжньому бiйцевi.

Цього було достатньо, щоби Бо щез у кiмнатi й вибiг звiдтiля за хвилину в повному екiпiруваннi, протверезiлий i готовий до подвигiв. Ми юрбою вивалилися з будинку й рушили до новенької «Сесни», що стояла посеред стриженої галявини, яка нагадувала льотне поле. Перед самою посадкою тверезiшi громадяни вiльної країни хапали нас за руки, начебто можна було стримати те, що вже почалося в наших головах, як снiгова лавина.

Бо вдягнув шолом, другий простягнув менi. Запрацював двигун, i ми злетiли у свiтанок, що наближався, залишаючи за собою вогнi великого мiста.

Унизу ще висiв сiрий серпанок, але варто було лiтаку прорвати його невидиму мембрану, як на нас насунулися потоки золотого свiтла, такi щiльнi й вiдчутнi, що менi захотiлося висунути з кабiни голову й освiжитися пiд ними, як пiд душем. Лiтак набирав висоту. Це була двомоторна турбогвинтова «Сесна-421», славний «коник» для польотiв середньої дальностi. Бo не сумнiвався, що Атлантику iз дозаправкою в Мемфiстi ми перескочимо без проблем. Я не встиг озирнутись, як лiтак опинився за хмарами — вони вже були внизу, пiд нами. Небесне бойовище постало перед моїми очима: хмари клубочились, набирали найвигадливiших форм, якi здавалися менi войовничими. З густої молочної пiни раз по раз виринали голови коней i вершникiв, слонячi бивнi, шиї верблюдiв i лускатi хвости гiгантських драконiв. Усi вони, як на картинах Босха, зливалися в одну тривожну й водночас величну бiомасу, яка символiзує пожирання одних iстот iншими. Я чiтко бачив римського легiонера, що гине, настромлений на списа; чиїсь руки, що виштовхують останнiм запеклим ривком на поверхню стихiї скорчене тiльце дитини; архiпелаг, оточений триголовими чудовиськами; череду бiзонiв, що здiймають клуби небесної пилюки; крислате дерево, у кронi якого ховався грифон. Картини постiйно змiнювалися.

— Якщо змерз — одягни рятувального жилета! — крикнув менi Бо. Вiн неклiпно дивився в далечiнь i виглядав по-дорослому солiдно.

У жилетi менi стало теплiше. Через годину-пiвтори краї хмар порожевiли, i картина «битви» згладилась, округлилась i втратила агресивнiсть. Тепер пiд нами пiнився полуничний коктейль, i тонкi променi сонця нагадували соломинки, що стирчать у келиху. Рiвномiрний гул заколисував, i я блаженно заплющив очi. Тут, у хмарах, я мiг би жити вiчно.

Я прокинувся вiд того, що Бо когось голосно вилаяв по рацiї.

— Проблеми, Бо?

— Дрiбницi. Незабаром будемо над Середземним! Звiсно, зустрiчi з полiцiєю не уникнути… Зате подивись, яка краса!

Тепер небо було зовсiм рiвне, як чистий аркуш паперу, i тiльки зрiдка на чималiй вiдстанi один вiд одного здiймалися невисокi пагорби.

— Бо! — заволав я. — Це — небесний цвинтар! Ось де ховають праведникiв!

— Хотiв би я лежати тут! — закричав Бо. — Краса!

— Може, вийдемо, поблукаємо?…

Небо пiд нами справдi нагадувало твердiнь. Здавалося, що на цьому майданчику можна грати в гольф.

— Спочатку вип’ємо кави! — запропонував Бо i простягнув менi термоса.

Ото молодець! Збираючись, вiн не забув прихопити iз собою не тiльки термос iз кавою, але й канапки. Снiданок у хмарах — це було чудово!

Через яких-небудь пару годин ми розповiмо про це Джейковi (якщо Бо пощастить нормально приземлитися). Але про це поки що думати не хотiлося…

Над Ґiбралтаром «Сесна» знизилась, i пiд нами простяглася iнша стихiя — така ж хистка, як i повiтря. Менi стало неспокiйно. Безкрайньому водному просторовi не було кiнця-краю. Я з цiкавiстю поглядав униз. Море виглядало, як фарбований шифон: мiлководдя вiдливало жовтизною, що плавно переходить у насичену блакить, i весь цей простiр у свiтлi сонця був укритий золотою сiттю, що рiвномiрно колихалася на водi. Хребти рифiв, що подекуди виступали над поверхнею моря, нагадували спини доiсторичних тварин.