Попри бiль у руцi, я жваво взявся до прибирання номерiв. I фотографiя американської дiтлашнi, купальники i блузки, розкиданi на стiльцях, смiттєвi кошики, попiл на килимах, бруднi склянки й заляпанi зубною пастою дзеркала вже не викликали в мене вiдрази. Шкода, що це вiдчуття прийшло до мене запiзно. Я навiть щось наспiвував собi пiд нiс. Прибираючи в наступнiй кiмнатi, я вловив краєм вуха, як на початку коридору клацнув замок, залунали збудженi голоси й загудiв лiфт: мої пiдопiчнi отямились i пiшли скаржитися власницi готелю. Я мусив устигнути зазирнути в 713-й.

Там, як завжди, штори були щiльно запнутi, лiжко прибране. Я роззирнувся. Дивно: менi здалося, що тут хтось є, нiби за хвилину до мого приходу жiнка вдягла шапку-невидимку. Як i першого разу, горiла настiльна лампа, на журнальному столику — недопита чашечка кави, в повiтрi ще не розтанула легка хмарина парфумiв. Якби я був слiпим — повiв би в просторi руками, щоб упiймати людину, яка грає зi мною в пiжмурки. Книжка лежала на колишньому мiсцi, на тумбочцi, закрита. Я взявся гортати її. Записки в нiй не було, закладки теж. Я, мов iнспектор карного розшуку, струснув її над лiжком. Анiчогiсiнько!

Менi стало соромно. Проживши, мабуть, половину свого дурного життя, я залишився доконаним кретином. Якi я мав пiдстави думати, що мене помiтили? Що хтось зацiкавився мною хоча б на рiвнi гри? I навiщо менi це було потрiбно? Так, ця книжка зворушила мене. Але тiльки тому, що це була перша «доросла» книжка, прочитана мною пiсля романiв Фенiмора Купера та Стiвенсона. I що з того?

Я ще раз перегорнув сторiнки, знайшов пiдкреслену мною фразу… Якщо завтра мене звiльнять, я, мабуть, довiдаюся в адмiнiстратора, хто живе в цьому номерi, й попрошу власницю книжки продати менi її. I — геть усiляку романтику! Розмiрковуючи, я все ж продовжував придивлятися до тексту. Я пам’ятав, на якiй сторiнцi залишив записку iз запитанням «Хто ти?» — i ще раз пробiг її очима. Нi, я не помилився! Ледь помiтною лiнiєю було пiдкреслено таке: «Нiколи не прагни знати занадто багато! Що менше знаєш, то простiше живеться. Знання робить людину вiльною, але й нещасливою…»


***

Менi слiд було впокорити свою гординю. Недарма ж вона вважається одним iз найтяжчих грiхiв. Сьогоднi, здається, менi це вдалося. Виявляється, вона жила в менi увесь цей час. Напевно, тому я завше чекав, що хтось прийде й ощасливить мене. А кого ощасливив я?

Я завжди боявся заходити у своїх думках так далеко. Але сьогоднi…

Я виїхав на обiд у Мдiну — мiсто, яке вiд Рабата вiддiляв рiв, мiсто, яке оточували товстi фортечнi стiни, й усерединi цих мурiв стояла така тиша, що, здавалося, ти потрапив у мiсто мерцiв. У чеканнi своєї порцiї смажених кальмарiв я й намагався осмислити те, що сталось. Якщо «плейбой» поскаржився на «прибиральницю», мене можуть викликати на розмову вже зараз. Але менше з тим — нехай потерплять до вечора.

Отже, отже… Хiба не через мою глупоту, не через мою гординю загинув безневинний Бо? Хiба не я спровокував його на парi? Якщо менi в ту мить було все одно, як розпорядитися своїм життям, то чи мав я право розпоряджатися чужим?

Може, як натякнула незнайомка, я справдi знав занадто багато? Наприклад, те, що всiма людськими вчинками керує страх. Спочатку дитячий: обдурити надiї залюблених у тебе батькiв, бути гiршим вiд однолiткiв, не вивчити потрiбний параграф у пiдручнику. Потiм вiн трансформується в безлiч iнших: вiд банального остраху втратити роботу (чи — авторитет, любов, довiру, близьких людей… et cetera) до страху перед смертю. Якщо ж спробувати позбутися цього почуття, що залишається? Любов? Але Марiєю де Пiнта, наприклад, керує не так любов, як страх утратити її. Тому вона така покiрна й невимоглива. А я найпiдлiшим чином усiляко пiдтримую в нiй цей страх. I все це вiдбувається мимоволi, саме собою. Тому що це — модель, матриця усiх стосункiв.

Менi раптом захотiлося вiдразу схопитись i помчати до дiвчини, щоб чесно пояснити: вона має до мене зовсiм не те почуття, про яке мрiяла. Звiльнити її вiд страху. Тобто — вiд себе. Але… але тодi вiн перейде до мене пiд iншим iм’ям: «страх самотностi». Ось так. Страх закiльцьовує в єдиний ланцюг усiх нас. Я мiг би, звiсно, на нiй одружитись. Але я не любив її. Я це знав напевно.

Любов умерла в менi дуже давно… Я збрехав, кажучи, що не пам’ятаю, кому дарував пляшчинку дзiнтарсiвського «Бузку». Проте сьогоднi менi захотiлося говорити правду. Це була дiвчинка з паралельного класу. У неї був поганий зiр, вона носила окуляри з товстими скельцями, i тому її очi виглядали неприродно великими, як двi риби за склом круглого (такi тодi були в модi) акварiума, що спотворює зображення. Її волосся вiдливало мiддю й пахло чаєм (вона розповiдала, що бабуся в дитинствi ополiскувала її коси густою заваркою). Спочатку я навiть не знав її iменi — iз хлопцями з того класу ми ворогували й часто сходилися на шкiльному стадiонi для з’ясування стосункiв.

Я зiштовхнувся з нею випадково на денному сеансi в кiнотеатрi, коли прогулював уроки. Вона сидiла в буфетi i їла тiстечко, метляючи ногами в бiлих, якихось занадто дитячих для нашого вiку, шкарпеточках. Кiнчик її носа був замурзаний кремом. Усе це видалося менi кумедним. Я зрозумiв, що ця ласунка теж прогулює уроки, i сiв поруч.

— В тебе на носi крем! — Це були першi слова, з яких почалося знайомство.

Пiзнiше ми винайшли власну абетку з «маленьких танцiвникiв» i надсилали один одному зашифрованi листи. Це були короткi записки з кiлькох банальних фраз шкiльної тематики, складенi з низки смiшних iстот, що вихиляються в рiзних позах: «Менi набридло вчитись. А тобi?», «Що в тебе буде з хiмiї цього року?» На перервах ми не спiлкувалися, не ходили пiд руку, як це робили багато старшокласникiв, а тiльки iнодi обмiнювалися змовницькими поглядами й розумiли одне одного без слiв: «Завтра чекай листа!», «Я написав. А ти?»

Зате всi вихiднi були нашими. Коли я дивився на неї, менi здавалося, що вона була оповита серпанком свiтла, й усе в нiй — вiд кiнчикiв волосся до кiнчикiв пальцiв — було вкрите позолотою. А силует був нечiтким, розмитим, немовби розчиненим у цьому свiтлi. Вона любила солодощi й сама нагадувала прозорий льодяник, що тане.

Якось, коли ми сидiли в її оселi й розглядали книжку, я поклав їй руку на колiно. Це сталося зовсiм випадково, але я пам’ятаю, що в момент, коли я хотiв руку вiдсмикнути, внутрiшнiй голос сказав менi: «Не треба. Почекай. Подивимося, що буде далi!»

А далi ми просидiли нерухомо години двi, пролиставши книжку вiд початку до кiнця разiв п’ятнадцять. Тодi, напевно, я i зрозумiв, що то є любов: трепет i свiтло, льодяник, який тане в ротi, жар i лiд, жах i захват, злочин, який заслуговує на четвертування, їжак у горлi, нiмота, повiтряна яма. Мурашки по шкiрi.

Та пiсля лiта, впродовж якого ми не бачилися (вона кудись поїхала, а я три змiни вiдмучивсь у спортивному таборi), менi сказали, що вона померла…

З часом я навчився глушити цi спогади безлiччю способiв — невмiло розведеним спиртом, гiтарою, автостопом, спортом, бiйками. З кожним роком я вiдкривав для себе щоразу новi «лiки»: випадковi зв’язки, джаз, чужi компанiї, суворий мордобiй i, зрештою, нiч i вiтер. Мене гнав страх. Навiть рукавички чи парасолька, забутi в таксi, викликали приступ жаху. Я мрiяв бути зовсiм голим, як Адам, що вийшов не з лона людського…

…Подали кальмари, пиво, хрусткi булочки, срiбнi пакетики з олiєю, соуси, пляшку «Камiльєрi». Сонячнi плями лежали на скатертинi, мов яєчнi жовтки. Я подумав, що давно не чув дзвонiв, навiть сьогоднi, коли вони повиннi лунати всюди. Поруч за столиками сидiли люди й тихо перемовлялися, фотографували один одного, я машинально оглядав жiнок: може, й мешканка з 713-го обiдає в однiй iз цих компанiй? Жiнки були рiзнi. Iноземок я вирiзняв одразу за мiнiмумом макiяжу на обличчi й непоказними кофтинками. Нi, вона повинна бути зовсiм iншою.

I раптом я вiдсунув убiк келих з вином. Менi спало на думку те, вiд чого менi навiть перехопило подих. Моє життя на островi здалося менi нереальним, потойбiчним, начебто я, а не Бо, опинився на днi моря i якимось дивом проник в iнший свiт, де життя нiколи не закiнчувалось. А незнайомка з 713-го була… тiєю дiвчинкою, якiй я дарував «Бузок». Чоло моє вкрилося потом. Але й справдi, що я знав про її смерть? Тiльки те, що вона втонула пiд час гостин у бабусi в селi. А потiм бiльше нiчого не хотiв знати. Крiм того, мене перевели в iншу школу, з математичним ухилом. А раптом вона жива? Чи навпаки — я прийшов до неї таким-от дивним чином. Iнакше звiдкiля це дежа вю, яке я вiдчув, прибираючи 713-й?! Це впiзнавання запахiв, звичок, дрiбничок? Цi бiлi шкарпеточки на пiдвiконнi, цi льодяники, цi кораблики з фантикiв? Цей пунктир, що вiв мене всередину самого себе?… Я страшенно розлютився на себе. Як я мiг наразитися на небезпеку лишитися без роботи саме тодi, коли почав намацувати вихiд?

Я швидко впорався з обiдом i поквапився повернутись у Сент-Джулiус.

Звiсно ж, заледве я переступив порiг будинку, Стефанiя повiдомила, що мене шукає пан Нiколас де Пiро i вимагає, щоб я негайно з’явився в готелi.


***

Пан Нiколас був на посту. На вiдмiну вiд покоївок, вiн вiдбував на службi повний робочий день. Побачивши мене, вiн насупився й поправив на носi окуляри в тонкiй позолоченiй оправi.

— Здається, Майкле, ви добряче влипли. Що ви собi дозволяєте? Я вiд вас не чекав такого! Я звiльнив би вас негайно, але господарка хоче поговорити з вами особисто. Йдiть негайно — вона поки що в себе.

Я побрiв у службову частину готелю, до кабiнету Монiки. Налаштований я був рiшуче. Я не мiг бути звiльненим! Менi треба було змобiлiзувати всю свою волю, фантазiю i красномовство, намацати всi потаємнi важiльцi, включно з давнiм романом господарки з Джейком Стейнбеком та їхнiм спiльним марихуанистим минулим, щоб цi аргументи переважили жалюгiдний ляпас, що його я мав нещастя вiдпустити нашому дорогому клiєнтовi.

Секретарка у приймальнi, приємного виду мулаточка з величезними золотими обручами у вухах, одразу доповiла про мiй прихiд. До цього я бачив Монiку всього кiлька разiв. Вона здавалася менi дiловою панею, застiбнутою на всi ґудзики. Я навiть не мiг уявити, як це вона, добропорядна ледi, могла наставити Джейку стiльки синцiв, що їх вiн демонстрував пiсля нашої першої зустрiчi в пабi.

Я ввiйшов у прохолодний кабiнет i роззирнувся. Вродлива дама в бездоганному блакитному костюмi англiйського крою сидiла за широким столом i переглядала папери. За її спиною висiв величезний портрет сивого чоловiка, написаний у модерному стилi, — його обличчя чомусь вiдливало синявою. Я пiдiйшов ближче i не знав, присiсти менi на стiлець чи дочекатися запрошення. Жiнка вiдiрвалася вiд паперiв i з цiкавiстю подивилася на мене.

— То це вас рекомендував Джейк Стейнбек? — пiсля паузи запитала вона.

— Заперечувати марно, мем… — я приречено розвiв руками.

— Сiдайте, — сказала Монiка. — Як це у вас кажуть — «у ногах правди нема»?

— Боюся, що її нема й у словах… — я вирiшив бути нахабним i настирливим, як справжнє необтесане мурло, якому може зiйти з рук його тупа незграбнiсть.

— …i тому ви вдалися до кулакiв? — якщо я не помилявся, якщо мене не пiдводила iнтуїцiя, то її очi посмiхалися. — I часто ви б’єте моїх гостей?

— Тiльки по п’ятницях, мем…

— Ви знущаєтеся?

— Хiба що над собою. Адже я «покоївка», мем, — чудовий привiд посмiятися…

— Отже, — задумливо мовила вона, — ви прийшли просити пiдвищення…

Такого повороту розмови я не очiкував.

— Нi, мем, мене все влаштовує. Я прийшов попросити вибачення за сьогоднiшнiй iнцидент. Це сталося випадково, повiрте.

Вона нарештi посмiхнулася по-справжньому.

— Нiколи! Нiколи я не повiрю, що приятель Джейка б’є першим тiльки з випадковостi. Як той клiєнт вас обiзвав? У чому ви завинили?

Вона починала менi подобатися. Навiть у цьому англiйському костюмi.

— Мем, ми не дiйшли згоди в суперечцi про сорокову симфонiю Моцарта.

Вона зiтхнула й похитала головою.

— Я скажу Нiколасовi, щоб вiн перевiв вас на iншi поверхи. I не дай вам Боже потрапити на очi цьому клiєнтовi.

Нi, тiльки не це. Я напружився i готовий був боротися до кiнця.

— Мем, прошу вас, залишiть усе, як є. Обiцяю, що завтра я видраю його кiмнату зубною щiткою й особисто вiд себе надiшлю букет магнолiй! Хiба розбiжнiсть у думках про Моцарта — привiд для ворожнечi? У мене хвороба: звикання до певного мiсця. На iншому поверсi я просто зачахну, i вам справдi доведеться мене звiльнити через повну прибиральницьку нездарнiсть.

— Гм… — вона ще раз уважно оглянула мене. Крiзь її виплекане обличчя проглянула хитра мордочка блудної «дочки квiтiв». — Ну, як знаєте. Але якщо завтра ви опинитесь у шпиталi з переломом ключицi, не сподiвайтеся здерти з готелю медичне страхування!